Народні тканини

У XVI — XVII ст. у побуті панівних верств українського суспільства, а також у церков­ному вжитку поширилася дорога, вибагливо прикрашена тканина, що її привозили з Захід­ної Європи та Сходу. Крім тугих адамашків, золототканих матеріалів, шовків, оксамитів великим попитом користувалися тонкі та про­зорі мусліни, гази, батисти, прикрашувані вишивкою. Поширилися також напівшовкові та бавовняні тканини і сукно, які оздоблюва­лися вишиванням та аплікацією. Орнамен­тальна аплікація зустрічається передусім на великих полотнищах наметів і настінних обоїв, а також як прикраса меблів та портьєр.

Тканини, що йшли для світських цілей, залежно від моди часто змінювалися. Тканини ж для церковного вжитку, розраховані на парадну помпезність, мали традиційний ха­рактер і повторювали вироблений у минулому тип орнаментального оформлення.

З XVII ст. у ткацьких майстернях панських маєтків також починається виробництво шов­кових та золототканих матеріалів. Заснуван­ню таких майстерень сприяли багаті художні традиції українського народного ткання. Особливо розвинулося золототкацтво, що більш як сто років було провідним у виробни­цтві художньої тканини. Пишність та яскра­вий ефект золотого і срібного полиску тка­нини відповідали смакам і вимогам тодішньої панської моди.

Шовк, перетканий золотом і сріблом, виго­товляла фабрика у м. Бродах, заснована в се­редині XVII ст. У ній працювали грецькі майстри, які надавали тканинам певного орі­єнтального стилю. Згодом місцеві ткачі внес­ли в це виробництво багато нових своєрідних рис. Золототкацтвом займалися також майстри-спеціалісти у Львові, постачаючи свою продукцію багатому міщанству.

Можливо, що відгомоном розвинутого ко­лись золототкацтва є вживання «дроту», тобто металевих, срібних і золотих ниток, в одягових народних тканинах (запасках, перемітках). Така нитка надав металічного блиску барвистому полю смугастої тканини і відсві­чує різними кольорами тла, створюючи ефект пишності та багатства.

Серед предметів місцевого золототканого виробництва на перше місце висуваються так звані макати, якими прикрашували стіни маг­натських палаців. Швидко розвивалося вироб­ництво поясів, тканих на східний лад. Воно постачало шовкові золототкані пояси для пишних костюмів багатої знаті, а також деше­ву продукцію, яка мала збут серед міщансько­го населення. Золототканий пояс одягу меш­канців малих містечок побутував аж до кінця XIX ст.

Орнаментальна композиція поясів скла­далася з середньої частини та кінців — «го­лів», на яких укладалися відповідні узори. Краями пояса йшли вузькі обвідки. Гармонія кольорів поєднувала середнє поле, «голови» та обвідки в одну стильову цілість. Подібна схема розміщення орнаменту характерна для народних вовняних поясів східного Подніст­ров’я.

Золототкацькі майстерні існували у різ­них місцевостях Галичини, Поділля та Волині, зокрема в Холмі, Куткіру, Одеську, Локитному біля Жовкви, в Угневі, Сокалі, Ме­жигір’ї, Лагодові, Бучачі і Корці.

Найбільш відомою була ткальня поясів у м. Станіславі (заснована в 1744 р.). Тут навчалися майстер­ності народні умільці з різних кутків Західної України. На традиціях і формах станіславських ткачів розвинулось виробництво поясів у Слуцьку, яке проіснувало до середини XIX ст. Кожна майстерня мала свої особли­вості в доборі та укладенні орнаментальних мотивів.

Під впливом місцевих традицій орнамен­тика східних первовзорів докорінно перетво­рювалася. Спрощувалися складні композиції, зникли роздрібненість та густота декоратив­них елементів.

У другій половині XVIII ст. у декоруванні тканин типовим був квітковий орнамент. Рідко розкидані букети квітів, перев’язані стрічками, розцвічують ясне поле тканини легкими кольорами. Прозорість стає харак­терною рисою рококових тканин.

Значним попитом користувалися на Ук­раїні в цей час тканини російських ману­фактур (XVIII — XIX ст.), які виготовляли різні за декоруванням шовки, напівшовки та бавовняні тканини.

У XVIII — XIX ст. були поширені узорні вибійки, виконувані в кріпацьких майстернях. Вони відзначалися простотою прийомів про­дукування, декоративними якостями, дешевиз­ною матеріалу. І орнаментикою, і за техноло­гічним процесом виготовлення така вибійка була дуже близька до народних тканин, але в своїх узорах наслідувала дорогі матеріали, своєрідно перетворюючи їх графічно і кольо- ристично. Вибійки йшли на одяг, шатра, пра­пори, покриття для меблів і оббиття стін, цер­ковні ризи, занавіски тощо.

І. В. Гургула