Архітектурно-декоративна майоліка

Протягом останнього десятиліття ма­йоліка завоювала міцні позиції в українській архітектурі. Декоративне виділення певних структурних частин за допомогою полив’яних облицю­вальних плиток, живописні й скульп­турні майолікові вставки, панно до­сить часто зустрічаються тепер на фасадах та в інтер’єрах нових буді­вель.

Кераміка використовується як в унікальних спорудах, так і в масо­вому будівництві. Сьогодні неможли­во уявити нову будову без майоліки.

Кераміка в архітектурі почала за­стосовуватись дуже давно. Так, по­лив’яні облицювальні плитки викори­стовувались в архітектурі Єгипту ще в III тисячолітті до н. е. Взагалі мистецтво кераміки розвивалося й служило людям протягом усієї історії людської цивілізації і залишило в різних країнах яскравий слід. Неперевершені зразки мозаїчного майолі­кового облицювання до сьогодні збе­регли пам’ятки архітектури Середньої Азії XIV — XV ст., зокрема споруди Самарканда і Бухари.

На території України архітектур- но-декоративна кераміка інтенсивно розвивалась уже в часи будівництва та розквіту Київської держави (IX — XII ст.). Давньоруські зодчі широко виконували різноколірні полив’яні ке­рамічні плитки для облицювання стін і викладення підлоги культових спо­руд та князівських палаців, значно випередивши у цьому Західну Єв­ропу.

Надзвичайно високого розвитку українська майоліка, зокрема й архі­тектурна, досягла у XVII — XVIII ст. У цей час споруди українських міст щедро оздоблюються майоліковими вставками, невеликими панно тощо. Мальовничі керамічні вставки при­красили, наприклад, Успенську церк­ву Києво-Печерської лаври, Михайлівську церкву в Переяславі, будинок колегіуму в Чернігові. На весь світ були відомі українські мальовані ках­лі та інші майолікові вироби.

Оздоблені полив’яною керамікою споруди зрідка будувалися на Украї­ні в XIX та на початку XX ст.

Од­ним з найцікавіших, на думку фахів­ців, є будинок Полтавського історико-краєзнавчого музею, споруджений на початку XX ст. для полтавського земства.

У радянський період в силу різ­них об'єктивних причин майоліка тривалий час не знаходила належно­го застосування в будівництві. Однак архітектурна думка працювала над цим питанням. 1936 року, наприклад, на сторінках журналу «Архитектура СССР» А. Лепілов підкреслював важ­ливість широкого виробництва та впровадження кераміки в архітекту­ру, наводив у зв’язку з цим перекон­ливі приклади із зарубіжної будівель­ної практики, показуючи, які це дає економічні вигоди й художній ефект.

Архітектори та художники Моск­ви роблять спроби щодо використан­ня майоліки в архітектурному будів­ництві, зокрема в інтер’єрах станцій московського метрополітену «Комсомольская» і «Киевская» та в деяких інших спорудах. З приводу цього 1940 року А. Філіпов писав: «Усі ви­конані в кераміці роботи досі мають дослідний характер. Широкий розви­ток виробництва і застосування архітсктурно-художньої кераміки як од­ного з найміцніших, архітектурно- виразних й економічних матеріалів вимагає якнайшвидшого розширення бази керамічної промисловості».

Та ці починання перервала війна. У післявоєнні роки архітекто­ри стали приділяти більше уваги впровадженню кераміки у будівни­цтво. Особливо активно почали пра­цювати в цьому напрямі українські зодчі. Протягом першого повоєнного десятиліття з’явилося чимало споруд, зокрема на Хрещатику, Червоноармійській та інших вулицях Києва, в яких широко використано кераміку у вигляді теракотових облицюваль­них плиток, архітектурних елементів (фронтонів, карнизів, пілястр, капіте­лей тощо).

Однак незабаром архітектурно-ху­дожня громадськість зрозуміла, що застосування кераміки, розвиток ар­хітектури в цілому пішли шляхом псевдопафосу і прикрашательства. На початку 50-х років фахівці все часті­ше обговорюють проблеми подальшо­го розвитку радянської архітектури, виступають з дискусійними статтями та науковими розвідками. Український архітектор В. Єлізаров цілком спра­ведливо відзначав, що суцільне об­лицювання стін архітектурних споруд керамічними плитками з дрібним рельєфним орнаментом, а також ви­користання великої кількості дрібних ліплених деталей негативно позна­чається на художній виразності архі­тектури.

Рішення Всесоюзної наради буді­вельників й архітекторів 1954 року і постанова партії й уряду «Про усу­нення надмірностей в проектуванні та будівництві» від 1955 року стали поворотним моментом у дальшому розвитку архітектури й будівництва в нашій країні. Архітектурна думка почала активно працювати над ви­робленням більш прогресивних, від­повідних до сучасних потреб форм архітектури з конструктивним (а не бутафорним) використанням кераміки, над впровадженням у практику передових індустріальних методів бу­дівництва.

Це призвело до переоцінки існую­чих естетичних норм і принципів. Критика прикрашательства внесла істотні корективи в розуміння краси в архітектурі та мистецтві. В пошу­ках нових форм архітектурного об­разу основне місце почали відводити не декоративним, а структурним за­собам.

З кінця 50-х років, коли в будів­ництві повсюдно запроваджувались індустріальні методи на основі типо­вих проектів, по-новому почали ста­витись проблеми синтезу монумен­тальних мистецтв і зокрема проблема використання кераміки в архітектурі. Ці складні питання не можна було розв’язати відразу. Як справедливо відзначав архітектор П. Г. Юрченко, індустріалізація будівництва і меха­нізація будівельного виробництва — це «ціла технічна революція, повний переворот у будівельній техніці, рі­шучий перехід від ручної праці до машинного виробництва». Архітек­тори та художники-монументалісти не відразу змогли естетично осмисли­ти, осягнути суті того, що відбувало­ся; про це свідчила практика будів­ництва.

Сьогодні особливо гостро стоїть проблема синтезу архітектури і мо­нументальних мистецтв.

Архітектур- но-художня і широка громадськість побачила, що зведені індустріальни­ми методами на основі типових про­ектів нові великі житлові масиви — надто одноманітні, художньо неви­разні.

Цілком слушно П. Юрченко писав: «Нелегко з одного погляду відрізнити нові забудови Ленінграда, Москви, Києва та Одеси, бо скрізь переважає одноманітність і втрачаєть­ся індивідуальне обличчя міста».

Індустріальні методи будівни­цтва — це велике завоювання люд­ства, своєрідна технічна революція, а виникнення протягом незначного відрізка часу багатьох великих маси­вів — відповідь на гостру вимогу життя. Необхідно було ефективними методами розв'язати житлову пробле­му. Саме тому всі зусилля архітекто­рів і будівельників спрямовувались на термінове вирішення цього невід­кладного завдання. Тоді мало замис­лювались над художньо-естетичною стороною справи. Головним було збудувати якомога більше житла.

Та вже на початку 60-х років, коли житлова проблема в країні в основному була розв’язана і виникло багато масивів-близнюків, позбавле­них індивідуальних рис, стало ясно, ще треба рішуче підвищувати худож­ню культуру нової архітектури. Про­блема синтезу мистецтв у цей час стає особливо актуальною. Йдуть жваві дискусії, обговорюються май­бутні архітектурно-художні ансамблі, гідні величного часу. Питання синтезу мало вирішуватись по-новому, відпо­відно до принципових змін самої ар­хітектури, методів будівництва. Якщо раніше основні зусилля спрямовува­лись на досягнення синтезу архітек­тури і скульптури, то тепер архітек­турна практика вимагала нових прин­ципових рішень.

Широке застосування у будівниц­тві крупноблочних і крупнопанельних конструкцій, бетону, скла, відмо­ва від ордерної системи, будівництво споруд з великими гладкими площи­нами стін, нерідко з заповненням стінних конструкцій склом — усе це диктувало нові прийоми розв'язання питань синтезу архітектури та інших мистецтв. Такій архітектурі, як стало зрозуміло, більше відповідають живо­писні та рельєфні кольорові вставки, панно, підкреслення кольором окре­мих архітектурних деталей тощо. В процесі творчих пошуків вияви­лось, що для цього найкращим мате­ріалом є майоліка.

Ніби підсумовуючи численні по­зитивні оцінки, дані майоліці, ленін­градський архітектор-мистецтвознавець К. Митрофанов зазначав, що «їй (майоліці. — В. Щ.) нема рівних з погляду довговічності і доступності, стійкості кольору і фактури... Вона може задовольнити найбільш витон­чені художні запити. Яскраві кольо­рові поєднання можливі в ній так само, як і найтонші переливи стри­маної гами».

Саме завдяки високим художньо- декоративним і технічним якостям, що їх ніби заново відкрили радянські архітектори й художники, майоліка, починаючи з кінця 50-х років, усе ширше й наступальніше входить у нову вітчизняну архітектуру та бу­дівництво і відіграє одну з провід­них ролей у сучасному синтезі мис­тецтв. Будівельники і митці дійшли висновку, що «в сучасних будинках, споруджуваних з бетону, металу і скла, кераміка лишається незамінимим декоративним матеріалом».

До речі, кераміка широко викори­стовується у будівництві багатьох країн світу і особливо в країнах За­хідної Європи та Латинської Аме­рики.

Василь Щербак 1974 р.