Михайло Жук. Частина друга.

Михайло Жук. Частина перша. 

 

На виставі 1904 року художник демонстрував свою продукцію,, виконану під академічним впливом, хоча й не без самостійних інтерпретацій. От, "Портрет батька" (1903) подає знайому вже нам техніку виразних енергійних контурів, відтінених пастелею.

 

Тут М. Жук уводить у свою техніку новий матеріал — вугіль — і показує, як він опанував його властивості. Техніку вугля доведено до витончених графічних способів у "Жіночому портреті"(1904). Пишнота орнаментації на одягу й відтворення самого матеріалу його цілком відбивають вплив другого вчителя, професора Мегоффера.

 

М. Жук покищо орнаментує силуети самих портретів, а тло залишає чистим, однотонним. Ще непомітно майбутнього розмаху композиції; згадані портрети навіть позами мало відрізняються, зокрема розташуванням рук.

 

Повернувшись на Україну, художник невпинно працює, віддаючи перемінно увагу то малярству, то графіці. Щодо останньої, то він перший починає боротьбу за піднесення техніки нової української книжкової графіки. Але на таку роботу був занадто посохлий ґрунт, смаки видавців надміру міщанські, щоб можна було чогось досягти.

 

Хоча жанром М. Жука є портрет, у нього чимало єсть інтересних декоративних панно, як: "Вlаnс еt nоіr" 1912 р., "Казка" 1914 р., "Хризантема" 1919 р. та ряд інших композицій графічного й суто виробничого характеру, — для кераміки й вибійки. Безліч їх з’явилося за останній період творчості художника.

 

Та все ж головна тема в нього — портрет і під цим кутом треба розглядати всю його творчість.

 

Увесь декоративний, починаючи з найнезначніших книжкових віньєток і кінчаючи великими композиціями, М. Жук тонко відчуває красу колориту, доречі, такого стриманого, гармонійно-лаконічного у нього, що часом зводиться до скромної гамми двох барв.

 

Чуття колориту не покидає його і в однотонних працях. Олівець, вугіль, сангіна однаково підкреслюють відношення кольорових сполучень, як і акварельна, а чи пастельна палета. Малюнок його витончено легкий, лагідний і довершує задуману композицію. Як ніхто в українському малярстві, М. Жук уміє ретельно вишукати характеристичні риси будь-якої форми — людини, птаха, квітки, —для вибагливої стилізації втілюючи їх у вогненно-плавкі співучі лінії. Гротескність із пишним бароковим ухилом проходить через усі праці декоративної концепції. Найбільше це помітно на ранніх композиціях; уже згадані портрети "Батька" і "Невідомої" та панно Вlаnс еt nоіr"" виявляють цей урочисто-піднесений настрій художника.

 

Але, вдивляючись у портрети М. Жука, ми не можемо не спостерегти й того, що автор не завжди підходив до них лише як до кольорових декоративних плям, ні, він своїм вправним олівцем, що потім підсилювався енергійними рисами пастелі, аналізуючи форму, разом з тим зафіксовував і ту глибину душі, що відбивається в прозорих озерах очей і криється в арабескових зморшках обличчя.

 

Усі його портрети взяті гостро, продумано, без зайвин, без тих деталей, що їх відтворює дозвільний об’єктив фотографічного апарату. М. Жук ніби силою гіпнозу переносить на папір тремтіння й дихання цілої істоти і назавжди примушує її жити за склом, у рамі, одним певним спійманим моментом. Ніби в летаргії перебувають усі його персонажі, ніби заворожені незвичайною силою, вони підвладні моментові замисленості, спостерігання. Дійсно, всі вони зосередковані над якоюсь одною думкою, і що довше їх розглядати, то ближчі вони стають до зрозуміння і нарешті пізнається вроджена властивість степовика — послати очі далеко-далеко на легкий мружливий обрій і чекати звідти чогось нового, незнаного, може грізного, може ласкавого. Безперечно ця атавістична риса сильна ще в натурі М. Жука, та й у більшосте тих осіб, що з них малював він портрети, як от Винниченка, що "народився в степах, де нема хапливосте".

 

Але, щоб відчути складний творчий процес художника, треба щоб глядач підійшов до творів з настроєм тотожним настроєві художника, щоб в унісон пульсувало серце обох, тоді автор розкриє скарби своєї творчосте і дасть повну емоційну насолоду, глядачеві.

 

Персонажі портретів М. Жука — переважно робітники мистецтва: художники, письменники, актори й музики. Найвідоміші з цих портретів: М. Вороного, М. Коцюбинського (два), П. Тичини, Д. Загула, Ю. Меженка, О. Слісаренка, В. Модзалевського, В. Криче-вського, М. Хвильового, В. Сосюри, В. Блакитного, Л. Курбаса В. Винниченка і ряд автопортретів.

 

Характеристичні риси портретних композицій М. Жука виявляються в добиранні своєрідних компонентів для тла, компонентів які змогли б так, а чи інакше характеризувати певну особу. Технічно вони акуратно, бездоганно виконані й витримані в кольоровій гамі портрета, а так само (теж властивість авторова) із смаком окантовані, змонтовані. У М. Жука рама ефектно закінчує композицію, як обкладинка книгу.

 

Перші праці, як "Портрет батька", "Невідомої" та "Дівчинки в кріселку", художник залишив із звичайним тлом, однотонним; цей спосіб він повторив і в пізнішій своїй роботі, в портреті режисера Смірнова (1925). В усіх інших роботах він чимдалі ускладнював композицію тла, щораз більш наближаючись до декоративних пано, беручи компонентами мотиви наших польових та надбережних лучних квітів, які спостерігав ще колись у дитинстві на' широких ланах Таврії та по Дніпрових сагах. "Сон", дзвіночки, волошки, жовтогарячі гвоздики, "повняки" й чорнобривці становлять його улюблений асортимент квітів. Його "Казка" (1914) — це пишний зільник, де мозаїчними плямами чергуються різнобарвні гвоздики, а серед них уся в білому стоїть зачудована дівчина. Фігура дівчини була намальована на окремому аркуші паперу, а потім вирізана й наклеєна на малюнок пейзажу з квітами, і через те вражає жорсткуватість контурів її. В цілому ж річ поетична.

 

З квітчастим пейзажем "Казки" асоціюються ще дві попередні прані художника 1908 року,— композиції для оздоби майолікових ваз. Чернігівський аматор-ганчар Огієвський-Охотський виконав на двох своїх великих вазах орнаментальні окраси за проектом М. Жука, правда, без його безпосереднього догляду. Вази однакової форми, паристі. На одній, по жовтому вохряному тлі, розкидані брунатні маки, на другій — без сумніву цікавішій — бачимо щось подібне до композиції квітів "Казки": квіти насиченими плямами декорують велику вазу золотисто-рожевого тону.

 

Шкіци, як видко, були виконані абстрактно, без певного ув'язування з матеріалом, а до того й майстер-виконавець зіпсував їх своєю незграбною технікою (технікою випалювання на дереві); ритовані контури зіпсували красу фарб і поливи. Можна легко уявити, як задумав художник свою композицію, знаючи взагалі його декоративний смак. Як виграли б вази, коли б квіти були намальовані звичайним ріжком, вільно, без отих примусових границь, що знищили природні контури ангоба й попсували опуклу поверхню ваз. Та в цьому немає жадної провини художника.

 

У пізніших композиціях його для керамічних виробів спостерігаємо цілковите ув’язування їх з матеріалом, повний контакт форми з орнаментом. Для таких форм, як глечик, ковбушка, М. Жук вдало використовує візерунок писанки, перетворивши його для більшого масштабу, і досягає цікавих наслідків. Пластичність і закономірна будова орнаменту писанки цілком може бути припасована до сферичної керамічної поверхні посуду.

 

Тепер підійдемо до характеристики окремих портретів, послідовно стежачи за ними по роках. На 1907 рік припадає пастельний портрет Михайла Коцюбинського. Як тонко, чуло підійшов цим разом художник до моделлю. Хрустку, як кришталь вдачу письменника, з хворобливою структурою тіла і з яскравим полум’ям душі, якнайкраще виявив він, заплівши тло пунцово-гарячими красольниками з зеленим листям на соковитих покручених стеблах. Яскравий колір самих квітів такий палкий, такий хворобливо-загрозливий, а стебла такі ніжні, хрусткі. Таким був Коцюбинський.

 

Коли ми будемо шукати в працях М. Жука так званої "портретної схожості", то портрет „Батька художника" 1908 року відповідатиме взятій умові і може стане в ряді його кращих робіт. У цьому портреті, суто реальному і психологічному, якась сумирність настрою. Тяжка скорбота точить серце цій людині, і глибокий жаль за втраченим марно життям не дає й хвилини заспокоєння. У цій праці М. Жук піднісся над обрієм глядача і з спокійним аналізом і спостереженням винайшов у людині другу людину — двійню, що живе поруч кожної людини, або вірніше — в кожній людині. У цьому портреті і втілився образ двійника, і через те він такий моторошний, загадковий, як життя.

 

Матеріал виконання — пастель, композиція проста. Поясна фігура розташована в лівій частині внизу, тло помережане схильними зліва вниз муаровими смугами, штучно розробленими під мармур стін, — натяк на альфрейно - малярну професію батька. Таким же психологізмом і реальним трактуванням відзначається праця 1914 року "Портрет дівчини". Майже поколінна жіноча постать, заклавши руки за спину, зіперлась ними об шафу, що її дверці прекрасно декоровані узором українського килима.

 

Якісь дивні очі в цієї дівчини, з них дивиться якась причайна задума, якесь благання. У цій праці художник об'єднав два матеріали — пастеллю й аквареллю, віддавши останній відтворити обличчя з дивними очима.

 

Наступного 1915 року М. Жук малює молодого Миколу Шрага з віолончеллю, продовжуючи і вдосконалюючи все ту ж таки манеру реального трактування обличчя. У цьому портреті ніби згадує автор свого вчителя Виспянського, навіть самою технікою знову викреслюючи контури і роблячи натиск у бік малюнку. Щодо психології, то художник майстерно віддав напруженість музики, коли перемагає він якийсь складний акорд, і в повороті голови, і в конвульсивно стиснутих губах, і в тій особливій зосередкованості виразу очей і гримаси обличчя. Відчувається твердий і вправний притиск лучка (хоч його й не видко на портреті) до пружних металевих струн, чується густий оксамитний акорд віолончелі.

 

Цей портрет підсилює попереднє наше твердження, що М. Жук, як і письменник В. Короленко, сприймає околишнє життя через орган слуху. Він чує, як справжній музика, і цей абсолютний слух примушує його вдивлятися в предмети, людей, життя їх і бачити те, що сховано від очей обивателя.

 

Техніка портрета відповідає змістові. Соковита пастель з свіжим, бадьорим колоритом, повна звучності й мелодій.

 

Не випадає з кругу декоративності прекрасний портрет дослідника українського народного мистецтва Вадима Модзалевського (1916). Композиція цього пастельного портрета розбита рамою на дві нерівні частини (диптих). У більшій, на тлі блакитного килима, розташована поясна фігура, що сидить alma-mater, поклавши руки на стіл; у меншій (лівій) частині декоративно емальований — весь у візерунках українського старого скла — штоф. Як відомо, небіжчик був натхненним збирачем і дослідником української гути. Цей портрет подобався Модзалевському, про що ми довідались із його щоденника, де він досить коротко висловлюється і про М. Жука: "очень недурной портретист".

 

З портретом Миколи Вороного (1917) починається серія портретів символічного характеру. Та в цій праці М. Жук виявив себе блискучим декоратором і висунув на перший план проблему додаткових кольорів, компонуючі золото-бронзову голову поета в містичне тло синього неба з короною осяйного сузір’я.

 

Працюючи над головними "ударними" працями, М. Жук від часу до часу брався до студій, щоб поновити арсенал свого знання й підсилити техніку. До таких студійних вправ належать праці 1918 року — "Дитячий портрет" (вугіль-акварель) і знову "Дівчинка на кріселку" (теж вугіль-акварель). У такі періоди художник ніби згадує свою alma-mater, і тоді техніка його малюнку стає, як колись, виразна, а фарба кладеться за вказівкою талановитих метрів Академії.

 

А взагалі М. Жук провадить свою працю наступами, щоразу закріпляючи позицію своїх технічних досягнень. Кожний новий шквал його творчості залишав серію грунтовно викінчених робіт. Примі ом, період 1918 — 1919 рр. дає низку цікавих оригінально задуманих портретів українських письменників, що входили до літературно-мистецького об’єднання недовговічного "Музаґет’у", що встигло надрукувати лише одну книжку свого місячника тієї таки назви.

 

Художнє оформлення цієї книги доручено виконати М. Жукові. Крім обкладинки та заставок у книзі вміщено три портрети: П. Тичини, Д. Загула і Юр. Меженка. Два перші трактовані в символістичному плані.

 

Портрет Тичини не зовсім удався художникові. Це якась перело-мова праця, вона на межі ще не знайденого й віджитого. Так, наприклад, кубістичне трактування голови поета ніяк не відповідає його характерові і зовсім неприродно для манери й творчості самого М. Жука. Щоправда, цікаво задумане тло з промінням сонця" — сонячними кларнетами", — що перетинаються навкруги голови поета, який заслухався їх.

 

Портрет Д. Загула — технічно суцільний, досліджений майже до дрібниць. Слухняний олівець не обминув характеристичних рис письменника і виконав малюнок у манері дереворита. Напруженість очей якась моторошна і ще більш підкреслюється контрастовими символічними компонентами, що з умінням розташовані на тлі портрета. Важко сказати нині, про що говорить сидяча гола жіноча постать у правому куті портрета, та в лівому — розчинений циркуль, що вістрям униз увіткнувся в кола кучерявих хмар, під якими два дерева, виконані в плані стародруків, а чи перських мініатюр, розхилилися одно від одного, ніби в якійсь незгоді. Певно, символи ці зв’язані з тодішньою символікою Д. Загула, як поета. Поколінний портрет Юр. Меженка, узятий трохи офіційно, але являє викінчений зразок композиції. Строго, у візитці, біля книжної шафи (а чи можна уявити Меженка без неї?), стоїть його постать, із трохи піднесеною і схиленою набік головою, ніби пригадує, полицю, шифр книги за каталогом. Склепіння, що накреслене над шафою, нагадує часи книжної палати.

 

Портрети для "Музагет’у" виконані італійським олівцем, що наближає їх до так званої станкової графіки.

 

Техніка італійського олівця підноситься на високий щабель досягнення в портреті О. Слісаренка (1919). — Голова ніби вирізана з криці, намагнічені очі пронизують далечінь. А на тлі знову символіка; вируючі кола не то окремих планет, не то сонць, що під кінець замикаються в одно суцільне коло, як у певну залізну систему. Чи не говорять вони за бурхливу вдачу письменника та його палкий темперамент?

 

Але чи не за найкращий портрет М. Жука цього періоду можна вважати "Жіночий портрет" (Симонович), виконаний у комбінованій техніці вугля й акварелі. Легка, граційна і суто-жіноча постать прорисована анатомічно правдиво і не без певного захоплення. Чорний вугіль ніби пестив оксамитною гаммою крихку, як порцеляна, постать дівчини, а прозора акварель виявила надзвичайно глибоку з надсадою задуму, надавши портретові елегійної зажуреності.

 

Щось подібне до згаданого настрою проглядає в "Портреті Дмитра Тася“(1924), де три матеріали, вугіль, сангіна й аквареля, —переплітаючись чергово між собою, творять шляхетну фактуру й дзвінкий колорит. Тут знову, з глибин асоціацій, виринає згадка про техніку Виспянського. Компоненти тла його "Лучників"— ритмічні звиви,— М. Жук переніс частково на свій "Портрет Тася", підкреслюючи цим свою вдячність, пошану до незабутнього вчителя.

 

1925 року М. Жук дає новий кадр портретів, виявляючи поступ у техніці улюбленого матеріялу:вугля, італійського олівця та акварелі. І цим разом його приваблюють літературні імення і портрети: В. Сосюри, М. Хвильового, В. Блакитного, режисерів М. Терещенка та Смірнова з’являються в майстерні художника. Три перші портрети близькі між собою, ідеологічно, як і композиційно. Вони доповнюють адекватно один одного в стрункому триптиху. Але в суті ці портрети — розкішно витворені декоративні панно надзвичайно високої мистецької вправності. У них годі шукати тієї глибини складних переживань, що ми спостерігаємо у згаданих вище працях: "Портрети батька" (1908), "М. Коцюбинського" та "М. Шрага". Тут лише зверхня схожість, а характеристичні риси внутрішнього порядку виявлені ускладненими композиціями тла.

 

Це властиво графіка, монументальна графіка, в своєрідній інтерпретації. їх (ці портрети) можна, не роблячи помилки, назвати  "композиціями", присвяченими Сосюрі, Хвильовому, Блакитному. Бо це, справді, самостійні твори, що відбивають у собі кожну названу окремо літературну постать такою мірою, як відбиваються вони у своїх власних творах. Це — портрети - біографії і власне біографії певних моментів.

 

Обтяженість деталями тла особливо відповідає вдачі В. Сосюри. Художник втілив ряд біографічних моментів письменника, що про них він не раз згадує у своїх віршах. Революція, рух, динаміка; в центрі цього хаосу різкими контурами виринає голова поета з прижмуреними очима, що дивляться вперед. Це "вперед" є домінанта в усіх творах "буйного" Сосюри.

 

Портрет Миколи Хвильового більш урівноважений. В очах, під енергійними бровами, світиться непохитна сила волі, а в самій поставі голови — твердість і рішучість. На тлі: справа — ніби стоси кам'яного вугілля, що іскриться зірками-квітками; зліва — постаті жінок, що зникають, ніби якась мрія, а над головою — мчить у далечінь поїзд, розносячи гудком гасло: "КП(б)У". Триптих завершується портретом Василя Блакитного, — теж обтяжена композиція, але не хаотична, обдумана. Повні серйозної аналізи очі дивляться з портрета джентльмена — товариша Блакитного —дивляться і бачать: великі індустріальні міста з віядуктами, залізницями; високі антени над селами, на них іскрами сипляться хвилі радіо. І читає він виразний напис, що сам колись написав: "Вісті", — одно слово — бачить він усе те, що змальовано на тлі його портрета.

 

Повним контрастом щодо композиції триптиха є „Портрет режисера Смірнова“. На чистому тлі білого паперу міцно прорисована вуглем голова майже еn fасе, віддаючи характер талановитого актора. Так ніби художник вирішив спочити від ускладнених форм, щоб у наступних працях іще з більшим темпераментом виявити й показати здібності художника-орнаменталіста. У найкращій праці 1925 року, у "Портреті сина художника", М. Жук стає уважним психологом, обережно відкриваючи переходову вдачу свого хлопчика. Тло — дерев’яна, досить оригінальна рама вікна, що крізь нього малюється краєвид.

 

Треба підкреслити, що М. Жук уміло завжди віддає фактуру дерева, з його жилками, смужками, сучками. Він любовно повторює його в багатьох своїх панно та портретах.

 

 Михайло Жук. Частина третя.

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...