Серед українських художників минулого століття ім'я Порфирія Денисовича Мартиновича посідає видатне місце. Та невелика кількість робіт, що залишилась нам у спадщину, привертає до себе увагу своєю досконалістю і свідчить про великий хист і високу професіональну майстерність художника.

 

Належачи до старішої генерації талановитих українських митців, як академіки Микола Самокиш та Сергій Васильківський, Опанас Сластьон. Мартино-нович працював як художник порівняно недовгий час (70 і 80 роки минулого століття).

 

Народився Мартннович 25 лютого 1856 року в селі Стрюківці на Полтавщині в сім'ї урядовця Полтавської консисторії. Згодом батьки художника переїхали до Костянтинограда (тепер Красноград, Харківської області), де й провів Порфирій Денисович більшу частину свого життя.

 

Малювати за власним його свідченням, почав дуже рано, використовуючи все, що траплялося під руку: вугіль, олівець, крейду.

 

Але більш серйозно малюванням Мартинович зайнявся вже в Харкові, куди його 11-літнім юнаком одвіз батько для навчання в гімназії.

 

Тоді в Харкові працювало багато художників на чолі з одним із учнів Брюллова Дмитром Безперчим, який, подібно до інших учнів його (Шевченка, Василя Штернберга, Івана Сошенка, Аполона Мокрицького та ін.), по закінченні Академії основною тематикою своєї творчості обрав життя України.

 

Безперчий мав великий вплив на художню молодь Харкова, викладаючи малювання в місцевих гімназіях. Серед величезної кількості його безпосередніх учнів ми знаходимо імена таких художників, як Семирадський, Беклемішев, Михайло Ткаченко та інші.

 

Переважно виконані аквареллю жанрові роботи Безперчого, в яких подано різні побутові сценки, типи, вплинули на Мартиновича. Про це каже й сам художник в листі до Опанаса Сластьона: "Скопіював я, крім якихсь акварельних квіток, відому популярну в ті часи в Харкові картину "Сватання на Гончарівці". Її приписували пензлеві Безперчого, що дуже добре малював аквареллю види та типи Харківщини". Про вплив Безперчого на цей період творчості не раз говорив Порфирій Денисович і в приватних розмовах.

 

На той час при Харківському університеті існувала невелика, але досить пристойна картинна галерея.

 

Безжурно проведене дитинство серед мальовничої природи Полтавщини, великі ярмарки, які щороку відбувались в Костянтинограді, де вешталось чимало цікавого місцевого і приїжджого люду, сцени з народного життя, що ними ще з дитинства захоплювався Мартинович, лірники і кобзарі, яких так багато було на тих ярмарках і які співали старовинні думи та пісні, всякі вироби з глини, дерева, розмаїті вишивки, що їх продавали тут, просто розклавши на землі, старі чумаки, що проїздом зупинялись на батьківському подвір'ї і розповідали про всяку всячину, нарешті, копіювання робіт до певної міри жанрово-етнографічного характеру таких художників, як той же Безперчий або Кость Трутовський, — все це з юнацьких років визначило характер дальшої творчості художника.

 

Навчався Мартинович в Харкові у багатьох художників, серед яких слід відмітити Дометія Ланев-ського та Чумакова.

 

Роботи цього періоду виконані переважно аквареллю, гуашшю та олівцем. Звичайно великої формальної майстерності в цих роботах ми не знайдемо, хоча вони й свідчать про добре опанування техніки акварелі та гуаші.

 

Проте, в них приваблює інший бік, інші якості, а саме — їхня надзвичайна душевна простота, яка пов'язується з великою емоційною насиченістю. Вміння розкрити психологічну суть зображуваної людини та властива Мартиновичу спостережливість згодом широко розвинулись і виявились в усьому своєму блиску в цілій серії портретів.

 

То були переважно роботи невеликого розміру.

 

Про тематику творів цього доакадемічного періоду можна мати уявлення з їхніх назв: "Хатня сварка", "Запорожець, що люльку закурює", "Сватання на Гончарівці", "На бандурі грає" і т. ін. Найхарактерніша з них „Хатня сварка", в якій зображено досить буденний момент. Жінка щось енергійно доводить чоловікові, а той, видно знаючи непокірний її характер. притих, пересилюючи гнів. Скомпанована вона досить вміло. Обличчя та одяг подані трохи в узагальненому вигляді.

 

Окрилений першими успіхами .Мартинович твердо вирішив стати художником і, щоб вступити до Академії мистецтв, восени 1873 р. переїздить до Петербурга.

 

Дореформна поміщицько-дворянська Академія мистецтва з її штатом престарілих професорів, наскрізь насичена традиціями зовні блискучого, офіціального, академічного клисицизму, не відповідала тим вимогам до мистецтва, що їх ставила демократично настроєна різночинна інтелігенція.

 

Вплив революціонерів-демократів Чернишевського, Бєлінського та Добролюбова широко позначився на сфері мистецького життя. їх роботами захоплювалась передова мистецька молодь колишнього Санкт-Петербурга і провінції.

 

Різко змінюється погляд на призначення і мету мистецтва. Твердження старої Академії — "мистецтво як самоціль" відкидається і висувається нове — "мистецтво на служіння народові". 9 листопада 1863 р.куп-ка "перших хоробрих" слухачів покинула стіни Академії, оголосивши їй боротьбу, і утворила згодом "товариство пересувних виставок".

 

На чолі цього руху, його ідейним і організаційним керівником став великий російський художник, реаліст-демократ І. Крамской, який відіграв велику і вдячну роль в житті  Мартиновича.

 

Академія — штаб офіціального мистецтва — на чолі з страхітливим генералом Ісаєвим, відчуваючи всю хиткість свого становища, всіма засобами боролась з проявами демократичного реалістичного мистецтва як у своїх стінах, так і зовні. Органічний потяг багатьох її тодішніх слухачів (серед яких був і П. Д. Мартннович) до реалістичного мистецтва став причиною глибоко ідейного розходження їх з академічною професурою та начальством.

 

Мартннович зближується з "передвижниками" Крамским та іншими. Цілком природний інтерес до творчості рідного національно поневоленого народу, пов’язаний з ідеєю служіння народові, властивою для революційно-демократичного мистецтва 60-х років, приводить Мартиновича до знайомства з видатними культурними силами того часу, взагалі, і з українськими, зокрема, а саме: Лисенком, Кропивницьким, Драгомановим, Костомаровим, Чубинським та іншими. Ці знайомства призвели до захоплення Мартиновича етнографією, яка згодом стала справою його життя. Правда, Мартннович в українському національно-визвольному русі різко не відрізняв революційно-демократичних елементів від буржуазно-націоналістичних, не розуміючи реакційної суті та обмеженості діячів типу Антоновича і йому подібних.

 

 Додержуючись демократичних настанов у творенні національної культури, він за зовнішньою подібністю шляхів боротьби за українську культуру, що провадилась різними класовими верствами у своїх інтересах, прогледів діаметрально протилежну класову суть останніх.

 

Переборюючи величезні труднощі, обумовлені колонізаторською національною політикою царського уряду, українське мистецтво того часу підіймається до висот, завойованих передовими представниками великої культури братського російського народу.

 

Міцніє українська поезія, виведена Шевченком на широкий шлях. Кращі традиції українського театру Котляревського знайшли відгук у театрі Кропивниць-кого та братів Тобілевичів. З новою силою за-звучала українська народна пісня в творчості Миколи Лисенка.

 

Академічні "премудрості" були швидко засвоєні Мартиновичем, який ще до вступу в Академік) був добре підготовлений з малюнка, акварельного живопису та почасти з живопису олійними фарбами.

 

1875року він уже в натурному класі, де за свої малюнки часто одержує перші номери, срібні медалі та інші відзнаки.

 

Слід відмітити, що .Мартинович, перебуваючи в Академії, майже завжди уникав виконання щомісячних завдань з композиції.

 

Біблійські мотиви і теми з древньої та середньовічної історії не відповідали творчим пориванням художника. Змушений все ж зробити такого роду композицію на біблійську тему "Пророк Даніїл боронить Сусану", Мартинович трактує її по-своєму, відходячи від класичних настанов і подаючи подію в суто жанровому плані.

 

Серед учасників дії Мартинович вміщує українського селянина, підстриженого під кружало, те ж саме маємо і з іншими персонажами, в яких ні краплини не лишилося від офіціального академічного трактування; навпаки, — вони подані зовсім реалістично. Малюнок виконаний з великою майстерністю і експресією.

 

Композиція викликала захоплення учнів Академії-товаришів Мартиновича. Цілком протилежне враження вона справила на "академічну раду".

 

Не зважаючи на великі здібності Мартиновича. академічна рада почала всіляко обходити відзнаками його роботи, часто кривдячи вільнолюбного слухача.

 

Другою картиною, яка вкрай зіпсувала і без того загострені відносини Мартиновича з керівництвом Академії, були так звані "Казьонки".

 

Художник Сластьон в своїй книзі спогадів про Мартиновича яскраво описує жахливі умови життя бідніших слухачів Академії, через які загинуло чимало талановитих юнаків.

 

Мартинович вирішив зобразити це. Картина була написана і експонована на одній з виставок "передвижників". Вона мала гучний успіх.

 

Це був свого роду викривальний документ великої ваги. Стурбоване академічне начальство поспішило зняти з виставки, якщо не саму картину, то хоч підпис на ній, що свідчив про "добре піклування" та догляд за студентами "Императорской Академії художеств".

 

Написана вона у звичайній для Мартиновича темній гамі, яка завдала йому стільки КЛОПОТУ і від якої він, не зважаючи на всі намагання, рідко відходив.

 

Як і більшість представників академічної школи попереднього Мартиновичу покоління, так і ті, що працювали за його навчання в Академії (напр., його вчителі, професори Вілевальд, Неф та Плешанов), ставили у своєму живопису на передній план форму, часто зовсім нехтуючи кольором в сучасному розумінні цього слова.

 

Колористичні шукання Заходу на той час ще не долинули до Петербурга. Група художників, що об'єдналась в товариство пересувних виставок, теж не приділяла достатньої уваги проблемі кольору, іноді зовсім недооцінюючи формальної сторони твору. Отож перенесення центру уваги з формальної сторони, твору на його ідейний бік в мистецтві 60-х років спочатку загальмувало дальший розвиток живописної мови та майстерності багатьох сучасників Мартиновича.

 

Мартинович, як і найпередовіші художники-реалісти, його сучасники — Крамской і Рєпін, шукаючи живописної правдивості, не міг примиритися з невідповідністю, яка існувала між реальним світом, напоєним ніжнішими переливами кольорів, і обмеженою темною палітрою академістів. Він намагався самотужки розв'язати ці питання, ціле літо проводячи на етюдах. Але без справжньої допомоги та керівництва не зміг досягти належних наслідків. Звідси— гірке почуття неможливості втілити сонячне звучання навколишньої природи в своїх творах. Звідси— невдоволеність колоритом свого живопису та безкінечні безрезультатні шукання.

 

Співучні Мартиновича, видатні живописці Сергій Васильківський та Микола Самокиш удосконалювали свою живописну культуру вже по закінченні Академії на Заході.

Безперечно, Мартинович, крім великого таланту рисувальника, мав і видатні здібності живописця, про що свідчать окремі його роботи, як, наприклад, "Портрет соборного дяка".

Після смерті батька в 1875 р. Мартинович опинився в надзвичайно скрутному матеріальному становищі і змушений був часто переривати своє навчання в Академії. Злиденне життя крапля по краплі підточувало його сили. Це, а також напружені взаємовідносини з Академією після виставлення "Казьонок", змусили його перейти на становище вільного слухача. Це був початок кінця його художньої діяльності. В результаті нерви художника не витримали і він захворів.

 

О. Крамской і товариші влаштували Мартиновича до лікарні, де він пробув мало не рік. Видужавши, поїхав до Костянтинограда.

 

В архіві Мартиновича зберігаються цікаві листи О. Крамского до матері Порфирія Денисовича, в яких, повідомляючи про хворобу сина, Крамской пише: "Вашему сыну нужны средства к жизни во все время, пока он учится. Пока он имел кое-какие средства, он шел вперед, успевал, и, казалось, немного ему осталось, чтобы стать художником. Но вот уже два года, как он страшно бедствует, скрывая зто от всех, терпит такую нужду, что не дай бог. Наконец, стал задумываться, и вот чем это разрешилось. Дорога художника — самая трудная дорога, а вначале ужасна, если он не имеет средств" (Лист О. Крамского до А. А. Мартинович від 3/ХІІ 1880 р).

 

Крамской високо розцінював здібності Мартиновича, якому він, як і його дружина, позував для портрета і допомагав матеріально.

 

В листі до А. Мартинович від 25 листопада 1880 р. Крамской пише: "От себя могу прибавить, что сын ваш по таланту своєму заслуживает лучшей участи, чем это выпало на долю".

 

Через деякий час Мартинович знову приїздить до Петербурга з сестрою Олександрою, яка мала вступити до Академії мистецтв.

 

Знову ті ж турботи, ті ж труднощі, і Мартинович вдруге психічно захворів.

 

Крамской радить матері: "Лучше всего, разумеется, было бы, если бы его отсюда кто-нибудь взял на родину, с тем, чтобы он остался там навсегда, так как, очевидно, ему Петербург вреден". (Лист О. Крамского до А. Мартинович від 1І/ХІ 1882 р.).

 

Повернувшись до Костянтинограда, Мартинович залишається там до своєї смерті.

 

Другий період творчості Мартиновича, а саме петербурзький, є найплодотворнішим і найцікавішим в його художній спадщині.

 

Улюбленою технікою на той час стає малюнок олівцем або вуглем. Акварель та гуаш, якими так багато працював Мартинович до вступу в Академію, замінюють олійні фарби.

 

Малюнки цього періоду вражають плавністю лінії, майстерною ліпкою форми, тонкими переливами світла й тіні.

 

По своїй майстерності, влучності характеристики вони часто не поступаються перед малюнками великих сучасників Мартиновича — Крамского, Рєпіна і інших. Працює в цей час Мартинович надзвичайно багато, напружено. Повертаючись до Академії з літніх канікул, Мартинович завжди привозить з собою величезні папки, заповнені десятками й сотнями малюнків, етюдів, начерків.

 

Особливий інтерес Мартиновича привертають до себе старі українські села — Вереміївка, Вороньків, Опішня та інші. В цих селах на той час ще збереглися вбрання XVII і XVIII віків, ще збереглися в устах народу давні перекази та пісні, дідівські звичаї, старі хати, комори та інші будівлі. Тут він і починає робити свої етнографічні записи, які згодом публікує.

 

Цінність робіт Мартиновича полягає саме у вмінні взяти з навколишнього характерне, найбільш типове. Він, як ніхто, терпеливо вмів спостерігати цікавих йому людей, вдало підмічати їхні характерні риси. І неначе згустком всіх цих спостережень були його зарисовки та великі портрети.

 

Саме в цей період Мартинович створює свої кращі живописні портрети: портрет соборного дяка в Костянтинограді та Федора Мигаля з Вереміївки(1878 р.). Глибоке проникнення в психологію зображуваної людини, загальна реалістична трактовка, висока живописна майстерність роблять їх одним з найкращих зразків портретного жанру мистецтва України кінця минулого століття. Особливо це стосується „Портрета соборного дяка“, який перегукується з рєпінським чугуївським "Протодияконом", написаним на рік раніше.

 

В цей же період у Петербурзі він створює цілу серію портретів олівцем. З особливим блиском розкривається майстерність Мартиновича-рисувальника в портретах "Студент Академії мистецтв Кожушко" та "Митрополичий повар Козодуб". Зроблені вони в живописній, але стриманій манері.

 

З кількох автопортретів того періоду — кращий з них, зроблений у 1876 р.

 

Мартинович, наслідуючи в своїх портретних роботах старших майстрів, зображує людину відірвано від оточення. З глибини зосереджено дивиться на нас Кожушко. Також з глибини портрета посміхається, примруживши маленькі очі, свиноподібний Козодуб.

 

Фон портретів майже завжди умовний, двомірний, часто за фон править сама фактура чистого паперу. Композиція портретів рідко повторюється; ми зустрічаємо і портрет голови, і погруддя, і поколінний портрет. Вирази обличчя, не зважаючи на всю різноманітність, загалом спокійні, урівноважені. Тут спостерігається вплив старших сучасників Крамского та Перова.

 

Все раніш сказане про петербургські портрети стосується також і чудової серії сільських портретів, зроблених під час подорожі по селах України.

 

Перед нами розкривається ціла галерея типів старого села: тут і народні співці-лірники, кобзарі; тут і зморщені діди, що, убравшись у святкові строї, відпочивають під гарячими проміннями сонця; тут і старий чумак з старанно накрученою на вухо чуприною; тут і молодиці, і хлопці і т. ін.

 

Слід відмітити, що Мартинович, шукаючи найбільш чистих, на його думку, і характерних рис українського народного мистецтва, потрапивши саме до сіл, де зберігся старий уклад життя, і не приділивши належної уваги все дальшому і ширшому класовому розшаруванню, сприймає його як щось однорідне, ціле. Звідси деяка ідилічність в трактуванні сучасного йому села.

 

Найкращим з цієї серії є зроблений олівцем портрет Федора Мигаля (1880 р.).

 

Багато з цих портретів, крім мистецької, являють собою і історичну цінність. Наприклад, зарисовки відомих кобзарів Івана Кравченка (Крюковського) та Тихона Магадина.

 

Під безпосереднім впливом "передвижників" зроблений у тій же Вереміївці невеликий етюд "В канцелярії волосного пристава". Це після "Казьонок" друга робота Мартиновича, яка яскраво свідчить про його зв’язки з мистецтвом "передвижників".

 

В цей же період Мартинович багато працює над ілюстраціями. Він створює серію ілюстрацій до лірницьких пісень, ілюструє "Думу про трьох братів Озівських". Ці малюнки були виготовлені в 1875 р. для етнографічних вечорів, влаштованих М. В. Ли-сенком в Петербурзі, на яких співав відомий кобзар Остап Вересай. Вдаліші з них — ілюстрації до лірницьких пісень. Композиції в основному мало фігурні — дві, найбільше чотири фігури. Характерна відсутність тяжіння до трьохмірності, умовність в трактуванні планів. Загальна композиція урівноважена. Гострі драматичні ситуації не приваблюють Мартиновича, переважають спокійні, трохи ідилічні сцени, насичені великим ліризмом.

 

Мартинович один з перших повністю ілюструє "Енеіду" Котляревського. Не всі з цих ілюстрацій досконалі з формального боку, деякі зовсім слабо скомпоновані, особливо багатофігурні. Але кілька малюнків з цієї серії піднімаються до рівня великого творця "Енеіди", наприклад, повний життя та м якого гумору "танець Енея з Дідоною".

 

Мартинович уривками продовжує малювати приблизно до 1890 р. Цікаві, повні експресії малюнки виконані в петербургській миколаївській лікарні для психічно хворих.

 

 Видужавши, Мартинович ще деякий час не може відмовитись від малювання. Він збирає матеріали про українську народну архітектуру, невелику частину якого він згодом публікує в полтавських газетах. З величезної кількості робіт Мартиновича збереглось на сьогоднішній день трохи більше двох сотень. Решта розгубилась. Починаючи з 1890 р., Мартинович не малює, а тільки збирає свої роботи. В листі до М. І. Мурашка, у якого знаходилась частина його робіт, він пише: "Я думаю собрать все свои рисунки для того, чтобы впоследствии удобнее издать их" (архів Мартиновича, лист від 25/Х 90 р.).

 

Але зібрати їх так і не пощастило. Багато робіт залишилось у Мурашка, в його школі і потім невідомо куди зникли. Багато робіт переховувалось у Васильківського та інших художників. Значна кількість їх, певно, ще й досі знаходиться в приватних колекціях і невеликих провінціальних музеях.

 

Починаючи з 900 років, виникає серйозний інтерес до творчості художника. Влаштовуються, ретроспективні виставки, що освітлюють його творчість: полтавська (1903 р.), київська (1911 р.), костянтино-градська постійна при музеї та харківська в 1930 р.

 

Помер Мартинович взимку 1933 р.


Окремі мистецтвознавці часто обвинувачували Мартиновича в натуралізмі і побутовізмі. Елементи останнього ми знаходимо в деяких, особливо ранніх, роботах Мартиновича. Щождо натуралізму, то проти цього визначення свідчить велика кількість малюнків, що їх робив Мартинович з пам’яті, пригадуючи цікаві типи і моменти.

 

 Цінність творчості Мартиновича полягає в реалістичності її настанов, у великій майстерності його портретів та малюнків, в його демократичному підході до завдання мистецтва. Мартинович близький нам як художник, що своєрідно відобразив в українському мистецтві демократичне піднесення 60-х років.

 

Ю. Нельговський 1941 р.