Два друга

Дружба Рєпіна з Антокольським почалася з того часу, коли вони приїхали в Петербург вчитися в Академії мистецтв. Але продовжувалася вона не тільки в час навчання; ці два великі майстри мистецтва протягом усього свого життя були звязані найтіснішими узами справжньої людської дружби.

 

І якщо їхнє однакове ставлення до мистецтва визначалося спільністю їх поглядів як художників-реалістів, то взаємний їх потяг одного до другого характеризував їх високі душевні якості. Дивлячись на дружбу своїх учителів, я навчився глибше й ширше розуміти людські відносини. Вперше я побачив, що різниця в походженні (Репін — син солдата-поселенця, Антокольський син бідного крамаря), різниця в національності (Рєпін-росіянин, Антокольський-єврей) не можуть перешкодити людям високої інтелектуальності жити дружно і щиро любити один одного, якщо ці люди мають одну мету, працюють над вирішенням одного завдання. Метою і завданням життя Рєпіна і Антокольського було мистецтво.

 

Рєпіну подобалось все те. що було в Антокольського характерне єврейське; ім'я Мордух (Марк — по-єврейському) він вимовляв з особливою ніжністю. Пам'ятаю, на могилі Марка Матвійовича, під час встановлення йому пам'ятника, Ілля Юхимович почав свою промову такими словами:

— "Мордух! Як дороге мені це ім'я, яке красиве і звучне воно. Мені воно миліше, ніж російське Марк... Ти один з небагатьох, не боячись своїх гнобителів, посмів не приховувати свого справжнього імені. На роботах, дітищах твоїх, ти висікав у мармурі своє ім'я стародавньою єврейською мовою — Мордухай..."

 

Так Рєпіну було глибоко чуже цькування людей за приналежність до іншої національності, до іншої віри, що існувало в той час. Я пам'ятаю, як одного разу Ілля Юхимович розказав мені з обуренням про розмову з товаришем по Академії, знаменитим живописцем Семирадським, Зайшла мова про одного художника, який разом з ними закінчив Академію. "Це наш товариш", — сказав Ілля Юхимович. "Який він мені товариш, — заперечив Семирадський. — Я поляк, а він росіянин. Ось Ковалевський справді мені товариш: ми однієї віри, однієї національності".

 

Марк Матвійович завжди називав Рєпіна по імені — Ілля. І коли хто небудь, згадуючи Рєпіна. називав його на прізвище, він поправляв: "Ви говорите про Іллю"? "Пам' ятаю, в Парижі хтось непохвально говорив про російських художників. "Ради бога, нічого не говоріть поганого про Рєпіна, — злякано шепоче гостеві дружина Антокольського. Рєпін — це його слабке місце, і я не смію нічого лихого говорити на його адресу".

 

Антокольський страждав, коли сталася сварка між Стасовим і Рєпіним. Він не знав, як їх помирити.

 

"Можливо, Ілля не правий, — говорив Марк Матвійович, — але справа не в цьому; він художник, має свої погляди, свої переконання, які — правильні вони чи не правильні відбивають його душевний стан". 

 

Вище я сказав, що Антокольського і Рєпіна зв'язувала їх спільна любов до мистецтва.

 

Але була ще одна риса, яка їх об’єднувала: це — жадоба до освіти, до набування знань. І Антокольський і Рєпін не могли в дитинстві одержати належної систематичної освіти. Рєпін учився в Чугуївській початковій школі, а Антокольський через бідність не міг навіть навчитися грамоті.

 

В 70-х роках прагнення до освіти серед простого народу було сильне, стихійне, а кошти для задоволення цього бажання залишались мізерні. Пам'ятаю, в нашій сім’ї була постійна гонитва за книгами, за уроками; сестри щодня посилали мене в другий кінець міста, до якоїсь доброї людини, щоб позичити книгу. Вночі ця книга прочитувалась, іноді вголос, уранці її несли до інших, до сусідів. Влітку ми з нетерпінням чекали приїзду з столиці студента або гімназиста, які за копійки або й даром учили нас російської мови. Батьки Антокольського змушені були віддати молодого Марка до ремісника, і про грамоту не можна було думати.

 

Вступивши в Академію, обидва товариші, які в один час жили разом, серйозно взялися за освіту. Вони разом читали, збиралися цілою компанією, щоб послухати лекцію професора Мстислава Прахова, а потім Костомарова, які взялися познайомити їх з історією і словесністю.

 

Під час роботи в майстерні умовлялися, щоб хтонебудь уголос читав цікаву книгу. Ця звичка слухати читання під час роботи залишилася в Іллі Юхимовича на все життя, і пізніше, коли в нього улаштовувались загальні сеанси малювання, завжди хто небудь читав уголос. Треба було володіти великою силою волі, ясною свідомістю важливості освіти для художника, щоб у час захоплення мистецтвом приділити час і терпіння на елементарні науки.

 

Пізніше, знаючи мій намір вступити в Академію до закінчення реального училища, Антокольський писав мені з Рима: "Не поспішай, спершу кінчай реальне училище, а якщо можеш — і університет. Художникові треба бути освіченим, і коли до Академії не встигнеш одержати освіти, то потім важко буде. Я знаю по собі, як я багато втрачаю, що раніше не вчився. Не повторюй моєї помилки".

 

Закінчивши Академію, обидва художники і за кордоном продовжували вчитися, розвиватися. Антокольський багато читав. В. В. Стасов постачав його постійно книгами і журнале лі, посилав їх йому за кордон. З листів Марка. Матвійовича видно, як він близько був знайомий з стародавньою літературою, з ученням мудреців, яких він ліпив (Сократ, Спіноза). Його думки про напрямки в мистецтві, про завдання мистецтва показують, що він мав солідну ерудицію в історії мистецтва, а його критичні статті про значення художньої промисловості, про конкурси й інше дають підставу зробити висновок, що своїми поглядами він стояв значно вище за художників свого, часу.

 

Рєпіну. який після пенсіонерства остаточно поселився в Росії, легше було слідкувати за російською літературою, за мистецтвом і наукою. Його майстерню відвідувало багато художників, учених, письменників, літературознавців, і Ілля Юхимович користувався близькістю до діячів науки і культури, щоб поширити свій кругозір, поповнити свою освіту. Іноді майстерня Іллі Юхимовича являла собою ніби вільний університет, аудиторію, де вчені і літератори читали свої нові твори (Л. Андреєв, Купрін й інші), робили доповіді. Правда, робилося це без усякої системи і іноді носило характер імпровізації, але чуйний талант Іллі Юхимовича звідусіль черпав знання і відомості.

 

Для Іллі Юхимовича майже не грала ролі "відомість" чи "авторитетність" гостя. І до молодих учених, і до пнсьменників-початківців він ставився з великою пошаною й увагою. Все нове, талановите, оригінальне викликало в ньому особливе захоплення. "Хто там говорить? — питає, бувало, мене господар "Пенатів" (дача, де жив Репін в Куокалла, Фінляндія).

 

— Це, здається, молодий учений, ходімо скоріше, послухаємо його, мабуть, цікаво". Деякі вчені і письменники, почуваючи свій вплив на чуйного художника, іноді висловлювали свою думку про його роботи. Ілля Юхимович з особливою увагою вислухував усякі зауваження. Бували й курйози. Одного разу відомий і популярний професор — фізіолог Тарханов, побачивши на стіні портрет хлопчика, спитав:

— Ілля Юхимович, хто це? Чудовий психологічний етюд.

— А що? — спитав Ілля Юхимович і зосередився слухати.

 

— З погляду фізіології,— продовжував професор,— по будові черепа — це типовий виродок; ясно виявлена спадковість, очевидно, і батьки ненормальні.

— Невже? — сумно спитав Ілля Юхимович. — Це мій син Юрій.

 

Властивість вислухувати думку про свої роботи в однаковій мірі була розвинута і в Марка Матвійовича; з однаковою увагою і він ставився до зауважень простих людей, думкою яких дуже дорожив. Пам’ятаю, коли прибиральник наводив порядок у майстерні, Антокольський питав його думку про роботу. "Треба всіх слухати, але нікого й не слухатись" — часто говорив мені Марк Матвійович. Цього правила не додержувався Рєпін.

 

З самого початку мого знайомства з своїми учителями-друзями мене вражала їх дивна працездатність і енергія. Іллю Юхимовича я майже завжди бачив за роботою. Коли я працював в його конкурсній майстерні (Рєпін тоді працював на золоту медаль), то одного разу застав його у фраці і в білому галстуці.

— Що це ви в такому параді? — питаю.

— Через годину йду вінчатись і ось поспішаю, може встигну драпування це закінчити...

 

На концертах, у театрі, в гостях Ілля Юхимович завжди помишляв про роботу. Він постійно щось замальовував в альбомчику, який завжди носив при собі. Він не переставав працювати, коли ми були в Ясній Поляні. Він не пропускав жодної хвилини, щоб занести в альбом свої враження від Ясної Поляни. Розмовляючи з новим знайомим, Ілля Юхимович спостерігав його і, як я помічав, розглядав з точки зору художника; часто, бувало, він тут же просив знайомого дати йому сеанс для портрета. Взагалі, життя Ілля Юхимовича — це мистецтво, яке заповняло всю його душу.

 

Не менш енергійним був і М. М. Антокольський. Коли він вперше привіз мене в свою майстерню, то я був вражений, бачачи, при яких обставинах він працював у своїй малюсенькій майстерні, де ледве вміщувалась величезна статуя Івана Грозного. Марк Матвійович страждав тоді головними болями. Вечорами він ставив собі компреси, а рано вранці ішов у вогку майстерню, де працював до пізнього вечора. Тільки коли доктор Боткін оголосив про небезпечність його стану, він поспішив виїхати за кордон. Але й там, трохи поправившись, знову взявся за велику роботу. В Парижі він працював, майже не виходячи з майстерні. Бувало, пізно ввечері я повертаюся з ним додому. "Здається, я сьогодні заслужив свій обід", — говорить втомленим голосом Марк Матвійович.

 

Приїжджаючи в Петербург, М. М. Антокольський сумував за своєю парижською майстернею. "Охоче втік би поскоріше, хочеться працювати, але ось дружина пише, щоб я представився цареві з приводу замовлення".

 

Антокольський після смерті залишив невидану роботу — роман "Хроніка з єврейського життя міста Вільно". Це —спогади дитинства. Головний герой має багато спільного з автором роману.

 

Звичайно, писання Рєпіна і Антокольського часто підпадали під гостру критику з боку тих, які не визнавали їх як художників. Нововременський критик Буреній з приводу писання Рєпіна говорив, що він — "хитре мужиченя", "приниження паче гордості". Врангель, розбираючи роботу Антокольського, знайшов потрібним навести його неписьменні листи і посміятися з них.

 

У своїх спогадах я писав про те, як М. М. Антокольський привіз мене в Петербург. Це було в 1871 р. Марк Матвійович закінчував тоді свою першу статую Івана Грозного. Жив він у бідності, часто йому доводилося закладати свої речі. І от у цей час він мене, зовсім чужого хлопчика, взяв до себе, ділив зі мною свій хліб і своє тісне приміщення. Хотілося йому дати мені те, що йому самому давалося з труднощами, коли він вперше приїхав у Петербург.

 

Відзивність, чутливість до чужої нужди характерні для Марка Матвійовича. Узнавши, що молода й самотна людина лежить у лікарні, Марко Матвійович потурбувався про неї й пізніше запрошував її до себе в майстерню, дружив з нею. Він довго клопотав про розбитого паралічем художника Єгорова (син професора Старої Академії), збирав для нього гроші, писав про нього в газетах, просив про допомогу в той час, як росіяни в Парижі під вивіскою „Товариства взаємодопомоги" збиралися і розпивали чай.

 

Хто мав які небудь стосунки з І. Ю. Рєпіним. той пам'ятає про його доброту, м'якість і чутливість.

 

Особливо зворушливо ставився він до молодих талантів. Часто його відривали від роботи і просили прийти подивитись картину, і Ілля Юхимович завжди задовольняв такі прохання. Пам'ятаю, одного разу якийсь аматор настійно просив Рєпіна приїхати подивитись його роботу.

 

- Що ж. поїдемо разом, — говорить мені Ілля Юхимович.

 

На другий день, приїхавши в умовлений час, ми не застали хазяїна дома. Мене це розізлило, шкода мені дорогого часу Рєпіна. а Ілля Юхимович не сердився.

 

Рєпін ставився до своєї роботи ідейно, як справжній художник, не думаючи про матеріальну сторону, часто він працював безкоштовно, часто дарував, роздавав свої роботи таким, які продавали їх і наживалися на цьому.

 

І Антокольський не мав на увазі лише матеріальної вигоди від роботи. Починав він свої роботи, не думаючи про те, коли вони будуть продані; на власні кошти, на власний страх і риск висікав їх із мармуру. Коли його улюблена статуя "Не від світу цього" поламалась і Третьяков, що купив її. вимагав прислати її в поламаному вигляді, Марк Матвійович благав, просив дозволити йому зробити нову за ті ж гроші. Третьяков, як колекціонер, не бажав, щоб залишилась і поламана — другий екземпляр. Антокольський з гіркістю писав: "Адже це моє дітище; батьки влаштовують своїх дітей, але не продають їх".

 

Академік-скульптор І. Я. Гінцбург

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...