На всіх етапах історичного розвитку трудящі маси складали численні поетичні твори, в яких яскраво й правдиво відображали свої надії і сподівання на краще, вільне й щасливе життя.

 

Серед величезного багатства української народної творчості — дум, пісень, казок, легенд, частушок і коломийок — народні прислів’я і приказки займають важливе місце.

Прислів’я і приказки становлять, по суті, один вид поетичної творчості. Це стислі, переважно афористичні, художні вислови народу про різні життєві явища. Вони є одним з (найпоширеніших видів народної поетичної творчості, який побутував ще в сиву давнину і дійшов аж до нашого часу.

 

Народна поетична творчість є багатющим джерелом і для творчості письменників. Художники слова з давніх часів творчо використовували прислів’я і приказки як для збагачення авторської мови, так і для індивідуалізації мови персонажів.

 

Великого значення надавав прислів’ям і приказкам основоположник радянської науки про народну творчість О. М. Горький. «Прислів’я і пісні завжди короткі, а розуму і почуття вкладено в них на цілі книги», — говорив він, оцінюючи їх як вид творчості, що відбиває народну мудрість, і підкреслюючи їх велику історико-пізнавальну та художню цінність. У відомій статті «Про те, як я вчився писати» О. М. Горький вказує: «Обов’язково, необхідно знати історію народу і також необхідно знати його соціально-політичне мислення. Вчені,— історики культури, етнографи,— зазначають, що це мислення виявляється в казках, легендах, прислів’ях і приказках...

 

Взагалі прислів’я та приказки зразково формують увесь життєвий, соціально-історичний досвід трудового народу, і письменнику конче потрібно знайомитися з матеріалом, який навчить його стискувати слова, як пальці в кулак, і розгортати слова, міцно стиснуті іншими, розгортати їх так, щоб оголити заховане в них, вороже завданням епохи, мертве.

 

Я дуже багато вчився на прислів'ях,— інакше: на мисленні афоризмами».

 

О. М. Горький говорив, що він добре знає «душу народну» і що з нею треба знайомитися за народними творами — піснями, казками, прислів’ями, легендами тощо.

 

 Ставлячи свої вимоги до мови художньої літератури, він звертав увагу на те, що краса мови створюється точністю, виразністю та звучністю слів. Все це, безперечно, знаходимо в численних народних прислів’ях і приказках.

 

Великий письменник умів лаконічно і яскраво висловлювати свої думки. Окремі його вирази стали прислів’ями та приказками, дуже популярними в нашій країні, наприклад: «Людина — це звучить гордо», «Якщо ворог не здається,— його знищують».

 

О. С. Пушкін, який в своїх художніх творах широко використовував народну творчість, дав дуже схвальну характеристику прислів’ям і приказкам: «Що за розкіш, що за смисл, який толк у кожній приказці нашій! Що за золото!».

 

«У прислів’ях наших... видно незвичайну повноту народного розуму», — писав М. В. Гоголь, який теж використовував цю мудрість народну в своїх художніх творах.

Видатні російські письменники та критики — революційні демократи — надавали великого значення народній поетичній тнорчості, зокрема прислів’ям і приказкам.

 

М. О. Добролюбов підкреслював, що народні прислів’я —це вираз народного розуму, народного життя, народного характеру, а М. Є. Салтиков-Щедріїн говорив про них як про вислів філософії і моралі трудового народу. підкреслюючи думку про те, що прислів’я — це національне багатство, мудрість нації, мудрість віків.

 

Найнидатніші українські письменники — Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Павло Грабовський, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка та ін. також високо цінували мудрість народу, висловлену ним в його численних прислів’ях і приказках. Вони відзначали їх високі ідейні та художньо-поетичні якості, часто використовували в своїх творах, дбали про збираная та записування цих перлин народної творчості.

 

Про великий інтерес Т. Г. Шевченка до збирання і записування прислів’їв і приказок довідуємося з його повісті «Музикант». Великий поет пропонує «для пользы науки записывать все, что касается археологии и вообще народного характера, как-то: пословицы, при-сказки, песни, предания и тому подобное».

 

У передмові до першого тома збірника «Галицько-руські народні приповідки» Франко розповідає про свою велику роботу в галузі збирання і записування цього жанру народнопоетичної творчості. «Десятилітня участь моя в радікальній агітації, причім мені доводилося відвідати та об’їхати майже всю східну Галичину від Перемишля до Дидьови над Сяном аж до Підволочиск, Борщева та Снятина, дала мені крім усього іншого також показну збірку .нових приповідок. На вічах і зборах виступали деякі бесідники — селяни, що так і сипали приповідками, мов добрим намистом, і я іноді не вспівав записувати всього, що обивалося о мої вуха».

 

«Коштовними перлинами», «скарбом нашої мови і народного досвіду» називав І. Франко прислів’я і приказки.

 

До народної творчості часто звертаються і радянські письменники України — Павло Тичина, Олександр Корнійчук, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Олесь Гончар, Платон Воронько, Михайло Стельмах та ін.