Під зеленими шатами

Григорій Безбородько Під зеленими шатамиНі, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.

 

Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...

 

Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:

 

— Душа-чоловік!.. — захоплено оповідали вони.—

За одним столом зі всіма їсть, п’є, веселі анекдоти розповідає, і не скажеш, що — директор.

 

Кілька років тому цей директор раптом став героєм дня. Про нього заговорили на зборах, партійних конференціях, нарадах. Його почали ставити як приклад іншим керівникам підприємств міста. До нього стали ходити вчитися, як слід порядкувати на заводі.

 

Чим же Леонід Павлович завоював таку популярність? Може, запровадив на заводі якісь нові методи праці? Або зробив якийсь переворот у техніці?

 

Ні. Там, де йшлося про технічний прогрес, Леонід Павлович був, як кажуть, не такий сивий, як сірий, і нічим не відзначався. А відзначитись йому"дуже хотілося.

 

Пригадавши старе прислів’я: «По одежі стрічають», він одягнув ввірений йому завод у розкішні зелені шати. Зашелестіли оксамитовим листям молоді дерева; на гарно спланованих клумбах усіма барвами райдуги заграли ніжні, пахучі квіти; не пошкодував директор коштів навіть на те, щоб спорудити велику заводську оранжерею.

 

Демонструючи представникам різних організацій оце зелене вбрання, директор, між іншим, зауважував, що скоро він тут ще й не таке покаже.

 

— Скоро у мене тут апельсинчики зацвітуть, — говорив він. — Побачите... Я вже й про саджанці подбав.

 

Гості хвалили директора. Одні — прямо в очі, інші — поза очі, з високих трибун.

 

А поки Леоніда Павловича хвалили та вихваляли, пороги багатьох районних і міських установ оббивала молода дівчина Галина.

 

— Мене директор заводу звільнив з роботи і виселив з гуртожитку, — скаржилася вона.

 

— За віщо?

 

Дівчина ніяковіла, червоніла і, ковтаючи сльози, відповідала:

 

— Ну, приставав... А я...

 

Під зеленими шатами. БезбородькоУ райкомі партії не повірили Галині. Надто вже брудну історію розповіла вона. Якось не в’язалося таке паскудство з такою солідною людиною, як Леонід Павлович, з людиною, яка кохається у квітах, у апельсинах...

 

Настала осінь. Пожовкла зелень, одцвіли квіти, і до райкому навідалася інша працівниця заводу— Марія.

 

Вона розповіла історію ще брутальнішу, ніж попередня.

 

— Невже, — обурювалася вона, — директор може собі таке дозволити: «Будеш моєю, — каже, — то й роботу хорошу підберу, і квартиру дам, а ні — з заводу вижену!»

 

Цього разу в райкомі вже задумалися. Думали довго і прийшли до висновку, що краще буде, коли цією справою займеться прокуратура.

 

Прокурор району взяв справу до своїх рук і негайно ж довів її до кінця.

 

— Нічого, голубонько, не вдієш, — сказав він, вислухавши дівчину. — Мужчини майже всі такі...

 

І лагідно спровадив скаржницю за двері.

 

А ще не так давно у ці ж двері стукалася Софія. Вона теж скаржилася на директора заводу, заявляла, що не тільки її, але й деяких інших робітниць він примушував до співжиття.

 

Прокурор порадив тоді Софії звернутися безпосередньо до секретаря райкому.

 

А через кілька днів Леонід Павлович викликав Софію до себе в кабінет і, дихаючи їй в лице горілчаним перегаром, закричав:

 

— Я тобі покажу, як скаржитись! Будеш плескати язиком,— довго в мене не попрацюєш.

 

І незабаром довів, що він господар свого слова, — звільнив Софію з роботи.

 

У нього не тремтіли руки, коли він підписував цей наказ. Він був певен, що ніхто не насмілиться зазіхнути на його авторитет.

 

І не помилявся.

 

Зелена смуга, якою директор оперезав територію заводу, служила йому надійним захистом від усяких посягань на його особу. Сповнений власної гідності, ходив Леонід Павлович по зелених алеях, які так звеличили його. Під ноги він тепер уже не дивився: розтопчеш якусь квітку— невелика біда, виросте друга... З людьми він теж перестав говорити, а коли й розкривав рота, то з нього виривалися тільки хрипкі лайливі звуки.

 

Якось у заводській оранжереї помітив він дівчину з свіжим, привабливим обличчям і раптом залився соловейком:

 

— Гм... Що ви, любонько, тут робите?

 

— Я — не Любонька, моє ім’я...

 

Дівчина назвала своє ім’я, прізвище, пояснила, що вона тут працює, доглядає оранжерею.

 

— Дуже приємно, дуже приємно. У мене якраз до вас є справа. Дуже прошу, присядьте на хвилинку. Чого ж ви відсуваєтесь?

 

За кілька хвилин директор з диким вереском вискочив з оранжереї. У нього було подряпане обличчя.

 

— Ну, гаразд! — обернувся він убік оранжереї, —

ти мене ще згадаєш!...

 

І згадала. Наступного ж дня дівчину викликали до відділу кадрів і вручили наказ про звільнення за... скороченням штатів. І тут же в наказі, одним тільки параграфом нижче, писалося, що на місце звільненої зараховується інша робітниця.

 

Свавілля?

 

На заводі давно вже звикли до цього. Вирішивши, що завод — де його вотчина, Леонід Павлович доклав немало зусиль, щоб відбити у людей охоту втручатися в його дії. Він звик все робити сам. Навіть звання інженера сам собі присвоїв, хоч жодного вищого учбового закладу ніколи не кінчав.

 

Були, правда, такі сміливці, що Пробували піднести голос проти свавілля директора, — їх на заводі давно вже нема. Не потерпів директор цих людей, вижив їх з заводу.

 

Недаремно говориться: дай свині роги — вона всю череду переколе. Коли про негідну поведінку директора спробував заговорити голова заводського комітету профспілки, директор і на нього накинувся з криком, образами, назвав неробою, дармоїдом і суворо наказав не втручатися у заводські справи.

 

Закинув слово секретар партійного бюро — і Леонід Павлович йому також нагадав:

 

— Знай, з ким говориш!..

 

З рядовими працівниками заводу у директора розмова значно коротша: «Я у себе на заводі цього не потерплю. Пиши заяву...»

 

Одні писали — і пішли з заводу «за власним бажанням». Інші відмовлялися писати.

 

З такими Леоніду Павловичу доводилося ще зустрічатися на суді. І суд, як правило, скасовував свавільні накази директора-самодура. Суд поновлював людей на роботі, зобов’язавши адміністрацію виплачувати їм компенсацію за вимушений прогул.

 

І Леонід Павлович, звичайно, платив. На «його заводі» є державна каса. У ній грошей вистачить.

 

Коли ж доходило до платежів з власної кишені, тоді директор таким щедрим не був. Затіявши ремонт власної квартири, він почав міркувати, як би це дешевше зробити. І додумався: наказав головному механікові «провести» цю роботу нарядом по заводу. Головний механік не пішов на таку хитру механіку—

і... директор понизив його в посаді. Та коли б тільки понизив! А то ще й принизив, тяжко й не заслужено образив.

 

Директор заводу гадав, що його зелена захисна смуга вічно буде йому захистом од усіх можливих неприємностей. Він і оранжерею розширив, і навіть, як обіцяв, апельсинові й лимонні саджанці придбав. Та — не допомогло. Довелося-таки відповісти за те свинство, яке розвів під своїми зразково-показовими зеленими шатами.

 

На засіданні бюро райкому партії, де розглядалася справа Леоніда Павловича, було виголошено чимало гнівних слів на адресу директора-самодура. Загальну думку висловив тоді один з членів бюро райкому. «Шкода, — сказав він, — що за квіточками та іншою декоративною мішурою ми не розгледіли бридку душу цього чоловіка».

 

Можна було гадати, що членам бюро вже більше не доведеться бити себе в груди і скаржитися на свою короткозорість. Вони тепер мали можливість побачити негідника на весь його зріст.

 

Та не так сталося.

 

На засідання бюро директор прибув не сам, а в супроводі двох своїх високопоставлених керівників тресту. Вже вони, сердеги, розпиналися, мало з шкіри не вилазячи, і таки довели, що можна чорне зробити білим. Виручили Леоніда Павловича. Відстояли. Не дали виключити його із партії. Тільки від керівництва заводом усунули.

 

А через три тижні ті ж керівники тресту, загіпнотизовані чарівною усмішкою Леоніда Павловича, пересунули його ближче до себе і висунули на посаду... головного технолога тресту. І нікого навіть не збентежило те, що в «головного технолога» освіти немає і що на технології він розуміється не краще, ніж деякі парнокопитні на апельсинах.

 

Тепер Леонід Павлович керує вже не одним, а кількома заводами; у тому числі — і тим, з якого його зняли.

 

Ось яку силу таїть в собі декоративна посмішка!

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...