Українські байки. Частина третя

Українські байки. Початок

 

Нове піднесення і активне оновлення жанру байки в українській літературі починається з революційного 1917 року, і особливо — після Великого Жовтня. Численні творці масової революційної поезії у своїх віршах часто вдаються до ораторсько-декларативних, дидактичних інтонацій, до ліричних роздумів про явища революційної дійсності, про світле майбутнє, що виборюється у вирі революційної боротьби. Жанр байки, для якого характерні були демократизм форми, алегорично-сатиричні якості, давав автору можливість оперативно висловлювати своє ставлення до політичних подій часу.

 

Звичайно, цей процес оновлення жанру висновувався із глибокого естетичного досвіду народу і мав тісні зв’язки із кращими традиціями дожовтневої літератури. В революційні роки часто перевидаються глібовські байки і твори інших байкарів — І. Крилова, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, М. Старицького, Б. Грінченка, які в пору корінних соціальних зрушень знайшли собі нове прочитання. Все це, безперечно, підтримувало у молодих поетів інтерес до «вічного» жанру.

 

Але не треба думати, що в цю бурхливу добу байці була відкрита зелена вулиця в літературі. Навпаки, довкола відроджуваного жанру точилися гострі суперечки. У сутичках із формалізмом різних напрямків, ультрареволюційними нігілістичними тенденціями, консервативним традиціоналізмом перемагали реалізм, народність, партійність літератури.

 

Своєрідним підсумком дискусії довкола байки в літературі 20-х років стала полемічна стаття «Занедбаний жанр», видрукувана в журналі «Критика» (1930, № 11).

 

Виходячи з пошуків нових форм і розвитку традицій, що відбувалися на той час в усіх видах радянського мистецтва, стаття обстоювала байку як жанр, що знайшов

уже своє місце в новому літературному процесі — у творчості Дем’яна Бєдного, Валера Пронози (В. Блакитного), С. Пилипенка, В. Ярошенка, М. Годованця.

 

Сатирична творчість для Валера Пронози стає одним із найбільш дійових засобів боротьби за зміцнення зв’язків літератури із життям, з актуальними проблемами будівництва соціалізму. У вірші-заклику «Сюди, поети» він іронічио-жартізлнво говорить, що ціна на «кобзи, флейти, ліри» — символи ліричної творчості — помітно підупала, і пристрасно закликає переходити у стан «веселої сатири», бо в умовах боротьби за новий лад її суспільна роль значно зросла. «Коли робочий люд регоче, навряд чи буде пану сміх», — ось той головний смисл сатири, служити якому, на глибоке переконання поета, не тільки потрібно, але й почесно.

 

Отже, у творчості Валера Пронози з яскравою виразністю починають проявлятися нові риси української байки як сатиричного жанру. Незважаючи на зовні традиційний характер фабульної будови, його байки порівняно з творами дожовтневих байкарів усе більше позбуваються епічного спокою. Натомість вони сповнюються гарячою наступальною пристрастю, узвичаєний, врівноважений дидактизм забарвлюється в яскраві топи публіцистики, а сатиричне викриття набуває чіткої класової, партійної цілеспрямованості.

 

Однією із центральних тем Пронози стає зовнішньополітична тема — тема викриття світу капіталізму, його ідеології і політики. Поет оперативно відгукується на події міжнародного життя. Так, у байці «Гра», що є своєрідним коментарем до книжки Рокфеллера, їдко викриваються спроби буржуазної пропаганди приховати експлуататорську суть капіталізму, представити його як суспільний лад рівних можливостей, де робітник і капіталіст — не більше ніж «партнери в грі».

 

Звертаючись до алегоричних ситуацій із людськими персонажами, Валер Проноза не цурається і традиційних персонажів-масок. У байці «Звірячий мир», наприклад, вони виявляються дуже зручними для розвінчання політики капіталістичних держав з питань роззброєння, облудність і лицемірство якої стала очевидною уже в першій половині 20-х років:

Англійський Лис, французькая Гієна,

Американський Лев і вся дрібна звірота

Кричать по всіх газетах і антенах,

Що всім їм мирно тільки жить охота.

Розмови про роззброєння ідуть,

А зуби й пазурі ростуть собі й ростуть.

 

Різноманітними за тематикою, за ідейно-художнім вирішенням є також байки Пронози, присвячені питанням внутрішнього життя молодої Країни Рад. Вони їдко висміюють мізерність ідей українського буржуазного націоналізму («Весняна баєчка»), викривають прояви безгосподарності і бюрократизму («Директор і Хробак»).

 

Твори Валера Пронози несли в собі яскраво виражену партійність, оперативно реагували па актуальні проблеми живої дійсності.

 

Значну і своєрідну роль у становленні української радянської байки відіграв С. Пилипенко — редактор газети «Селянська правда», фундатор і незмінний голова Спілки селянських письменників «Плуг». Якщо Валер Проноза звертався до байки як до форми, дуже зручної для сатирично-публіцистичного трактування питань сучасності, то С. Пилипенко розглядав байку як «стародавню невмирущу форму», усталений літературний жанр, гідний того, щоб його нарівні з іншими жанрами «сповнити новим змістом і пристосувати... до наших обставин». Тож і не дивно, що у своїй творчості, на відміну від інших тогочасних байкарів, він помітно ближчий до класичної байкарської спадщини. Разом з тим, хоч письменник і накреслює неефективну, традиційно-епічну лінію еволюції жанру, він усіляко прагне розширити сферу своїх художніх шукань.

 

Як оригінальні, так і написані за сюжетами інших авторів байки-оповідання, байки-співомовки, байки-казки С. Пилипенка майже завжди містили в собі якісно нову мораль, виразно співзвучну актуальним громадсько-політичним тенденціям часу. В них, наприклад, автор дошкульно кепкує над тими, хто не розуміє суті класової боротьби («Пуга»), кому чужі почуття колективізму («Два мужики і глухар»), кому властива приватновласницька, чиновно-бюрократична, міщанська мораль («Свині на дубі»).

 

Новий зміст, нова ідея творів зумовлювали у свою чергу й шукання нових образотворчих засобів. С. Пилипенко вводить у свої байки слова і вирази, алегоричні образи-персонажі та образи-ситуації, що беруть свій початок з нових умов життя. Звідси, хоч письменник і виступав проти «зафейлетонення» байки, традиційна в жанрі філософічність поступається місцем перед сатирою, алегорична двоплановість посилюється контрастним зіткненням різностильової лексики. Завдяки посиленню публіцистичних елементів, епічно-розповідні форми Пилипенкової байки, не втрачаючи своїх жанрових ознак, набували також виразно наступального пафосу і були активною зброєю у боротьбі із явищами, ворожими справі будівництва соціалізму.

 

Шукаючи шляхів, оновлення «вічного жанру», С. Пилипенко цілком логічно приходить до думки про необхідність «критично розібратися» не тільки в класичній спадщині, але й у «спробах утворення пролетарської літератури».

 

Тому він один із перших активно звєртається до творчості таких білоруських і російських побратимів по жанру, як Я. Купала, О. Безименський, пише літературно-критичні розвідки, перекладає і переспівує їхні твори. Цю життям підказану лінію міжлітературних контактів у жанрі разом із Пилипенком започатковують й інші байкарі. Згодом її розвинуть молоді автори, звертаючись дб опрацювання сюжетів із сучасних байкарів багатонаціональної радянської літератури та зарубіжної байкарської спадщини (С. Михалкова, В. Корбана, Е. Волосевича М. Корюна, А. Дарбні, Езопа, Бабрія, Лессінга, Іріарте та ін.).

 

Особливу роль у формуванні української радянської байки відіграли зв’язки із творчістю Дем’яна Бєдного. Популярний російський поет-сатирик, творчість якого високо оцінив В. І. Ленін, став для українських байкарів зразком поета нового типу, поета, тісно зв’язаного з революційною боротьбою мас. У вірші «Привіт Дем’янові» В. Блакитний так змальовує його образ:

В броньовиках

З фронту на фронт, між червоних солдатів,

Без «ліри», без «струн»,

Агітатор,

Вояк і трибун,—

Поет робітничих комун...

 

Тож і не дивно, що вже з перших пореволюційних років твори Дем’яна Бєдного, крім С. Пилипенка, активно перекладають поети різних жанрово-стильових уподобань.

 

Уже ставши «патріархом» української радянської байки, назве Дем’яна Бєдного своїм учителем молодий на той час байкар Микита Годованець. Пам’ятною для нього залишилась така настанова російського поета: «В пору моей юности я крепко увлекался глебовскими переводами басен Крылова, и некоторые из них мне показались удачнее оригинала, чего и вам желаю — в смысле удачи — при «перекладе» моих басен... Побольше украинского колорита! <как в «Умовив»>». Розвиваючи засади революційної сатири популярного поета-правдиста, М. Годованець на першому етапі своєї творчості прагне органічно поєднати випробувані байкарські традиції з новаторськими пошуками доби. Поряд із публіцистичними різновидами байки (фейлетонами, памфлетами), що нерідко виконували функції злободенної агітації, він дає також байки «класичного стилю», здатні витримати суворий іспит часом. Серед них такі, як «Свиня», «Кручений Панич і Лозина», «Героним», «Віл», «Образливий Максим». Байкарська муза Годованця активно реагує на ворожі самій суті соціалістичного ладу прояви безпринципності, прислужництва «левам» різного калібру, нечуйного ставлення до людини:

Бувають серед нас такі (ще й досить!),

Нехай їм западеться путь:

їм здасться — Лев на тебе око скосить,—

Заштурхають і загризуть.

 

Утвердження байки в українській радянській літературі виразно простежується й па творчості таких поетів 20-х — початку 30-х років, як В. Ярошенко, В. Поліщук, І. Доля-Попов. Різними були ці автори за рівнем і характером свого обдаровання, як нерівноцінним є і внесок кожного із них в українську радянську байківницю. Але показово, що напрям їхнього творчого зростання, ідейно-естетичної еволюції був спільний. Немало важило, зокрема, те, що всі вони, як і В. Блакитний, С. Пилипенко і М. Годованець, свою художню творчість тісно поєднували із журналістською діяльністю. Це зумовлювало особливу їхню увагу до ідейної виразності, наступальності своїх творів. Жанр байки став для них надійним пробним каменем, етапом творчого життя.

 

Так В. Ярошенко, розчарувавшись у абстрактно-символістських пошуках, приходить на ниву радянської поезії як скромний і сумлінний трудівник. В гумористично-сатиричних віршах і байках він став досить активно виступати проти темряви тогочасного сільського життя, доступно роз’яснювати комнезамівцям смисл революційних перетворень.

 

Байки В. Ярошенка приваблювали не тільки важливим соціальним змістом, злободенністю поставлених питань, але також і властивими їм реалістичними формами узагальнення явищ дійсності. Використовуючи діалектизми, русизми, вульгаризми, елемента бурлеску і пародіювання, вдаючись до різних, в тому числі неримованих, стилізацій ділової та розмовної мови «під мужика», В. Ярошенко у кращих своїх байках творив колоритні типові образи-ситуації, яскраво індивідуалізовані образи-персонажі. Добродушний сміх над відсталим, нерозважливим селянином поєднувався у нього з нищівною сатирою на адресу різних «приблуд», які не поспішають до суспільно корисної праці, а тільки «паскудять світ і брехні шиють».

 

Аналогічним результатом були відзначені й пошуки В. Поліщука, який створив героїчний образ селянки у поемі «Дума про Бармашиху» та гумористичний образ кмітливого і дотепного селянина-оповідача у віршованих фейлетонах і байках. Цими своїми художніми пошуками і В. Ярошенко, і В. Поліщук сприяли збагаченню української поезії 20-х років.

 

Дальшу еволюцію алегоричного жанру засвідчує творчість молодого поета-дніпробудівця І. Попова. Своєрідність його збірки «Лукаві обличчя», досить помітної у передвоєнній сатирі, власне, і полягала в тому, що її автор вільніше опирався на досвід байкарів-класиків, послідовніше дотримувався поетики жанру, ідучи шляхом пєретворення різних лукавих облич підлабузників, ледарів, безгосподарників, п’яниць, боягузів у промовисті сатирико-гумористичні типи. Влучне узагальнення зустрічаємо, наприклад, у його байці «Вітер і Хома», в якій сатира спрямовується проти всіляких легкодухів, що не виявляють впертості «у ділі», здатні «убік звернуть, туди, де труднощів немає».

 

Плідність обстоюваних зачинателями радянської байки засад реалізму, партійності, високого наступального пафосу, народності й спадкоємності згодом добре виявилася в роки боротьби з фашистською Німеччиною.

 

З перших днів Великої Вітчизняної війни радянські письменники все більше усвідомлюють важливе мобілізуюче і виховне значення сатири. Поряд із фейлетоном, памфлетом, гуморескою, анекдотом байка також займає своє місце в літературному процесі. Про це виразно засвідчує журнал «Перець», видання якого було відновлене 1945 року в Москві, та інша періодика воєнних літ. До випробуваного бойового жанру звертаються Д. Білоус, С. Воскрекасенко, В. Іванович, С. Крижаиівський, П. Сліпчук та ін. Класична байкарська спадщина для цих авторів стає надійним взірцем і основою. Широко відомі сатиричні образи із байок І. Крилова, Л. Глібова часто використовуються при створенні гостропубліцистичних, нищівнопародійних байок, покликаних гартувати у радянських людей дух ненависті і зневаги до фашистських заброд.

 

Звичайно, оперативні відгуки сатириків на фронтові й політичні події не завжди були художньо досконалими. Але вони, безперечно, виконували свою злободенну функцію. Цікаве тому свідчення знаходимо у книзі Л. І. Брежнєва «Мала земля», де розповідається, який веселий сміх радянських бійців викликав молоденький сержант, проводячи свої підсумки бою: «Його нехитра байка, мабуть, значила в той момент більше і діяла дужче, ніж найсерйозніший аналіз воєнних дій. Це було тим більш важливо, що день, повторюю, видався найважчий з усіх пережитих нами на Малій землі».

 

У перші повоєнні роки байці, загалом сатирі та гумору, приділяється чимало уваги в критиці, що безперечно активізувало творчість сатириків та гумористів. Помітних успіхів, зокрема, досягають автори у розробці зовнішньополітичної теми. Серед них такі байкарі, як П. Сліпчук та Г. Брежньов. Розвиваючи плідні традиції класичної та живої народної гумористики, вони саркастично гостро і політично прицільно відгукуються на злободенні факти «холодної» та й «гарячої» війн. П. Сліпчук, наприклад, поклавши в основу своєї байки народне прислів’я («Пес бреше на сонце, а сонце світить»), розгортає його у колоритну, сповнену сатирично нищівних аналогій картину.

 

Художня достовірність алегоричних персонажів і ситуацій, соковитість народно-розмовних зворотів, гнучкість і виразність звучання вільного байкового вірша, чітка ідейна спрямованість і конкретність моралі поставили цей твір у ряд кращих байок-памфлетів («Сірко та Сонце»).

 

Активізація розвитку гумористики у повоєнні роки спричиняється до все помітнішого використання алегорії в байкарстві як засобу творення комедійних ефектів. При цьому вони досягаються не стільки завдяки випробуваній реально-алегоричній відповідності персонажів і їх життєвих «прототипів», семантичній двоплановості зображуваного, скільки за допомогою проведення віддалених, на перший погляд, невідповідних, ексцентричних асоціацій. На таких засадах утверджувався різновид байки-казки, байки-гуморески, байки-спывомовки, байки-пародії. Зразки її знаходимо у творчості В. Івановича, Г. Брежньова та інших. У байці В. Івановича «Фондові солома» центральним персонажем є Гусак — зразковий сім’янин, позитивний, нічим не заплямований. Письменник не вносить до його характеристики жодних рис, а лише проводить із заявою через гурт чиновних птиць, дає змогу кожній з них висловитись, написати резолюцію і в такий спосіб змальовує яскраву гумористичну ситуацію бюрократичної тяганини. Таке переосмислення байкарської традиції В. Іванович відповідно увиразнює бурлескною манерою письма, загальною жартівливою тональністю, співчутливою посмішкою.

 

Подібної поетики байкотворєння дотримується також Г. Брежньов. його найперше обходить не так відповідність життєво-художніх реалій, як те, щоб акумулювати в розповіді певний заряд комізму, чи тоді, коли йдеться про клуб, у якому «танцюють і Ведмеді», чи тоді, коли мовиться про установу, в якій до, здавалося б, непоказного Зайця не можна доступитися навіть Зайчисі. Накреслюваний гумористичний ефект далі посилюється шляхом винахідливого змалювання ситуації, дотепної передачі діалогу і монологу, жвавим і енергійним темпом вільного вірша і, зрештою, афористичним формулюванням висновку із твору, як, наприклад:

Цю баєчку написано для всіх,

Хай зна чиновнича порода,

Що не народ на службі в них,

Вони — на службі у народа!

 

Водночас, цілком очевидно, відчутної шкоди розвитку байки у повоєнні роки завдала тенденція до так званого «позитивного» гумору. Багатьох авторів спокушало легке комікування. Давалися взнаки й зайва розтягнутість сюжету, описовість і моралізаторство. Зрозуміло, що відсутність належної поетичної майстерності і сатиричної гостроти часто-густо зводили таке писання до беззмістовних «побрехеньок». Тому, відзначивши у редакційній статті «Басни и побасенки» значні недоліки повоєнного байкотворення, газета «Правда» слушно наголошувала на доконечній потребі підвищення ідейного та художнього рівня творів популярного жанру, па посиленні їх наступального пафосу. «Байка,— говорилося на закінчення статті,— вимагає відшліфованої мови, влучного, нищівного слова, афористичності і дотепності. Коли ж замість цього друкують легковажні, блідо написані побрехеньки, то цим не тільки не сприяють розвитку сатири, а навпаки, по суті, уникають сатиричних виступів, зображення гострих життєвих конфліктів, притуплюють зброю критики».

 

Широкий і плідний розвиток усіх жанрів сатири та гумору починається із середини 50-х років. На ниві байкарства працює великий загін літераторів різних поколінь. Тут і М. Годованець — один із фундаторів і старійшин байкарського цеху, В. Іванович та С. Крижанівський, творчий шлях яких почався в довоєнний час, тут і П. Ключина, А. Косматенко, Ю. Кругляк, В. Лагоза, П. Сліпчук — поети воєнного і повоєнного призову, і поповнення другої половини 50 — 60-х років П. Красюк, І. Манжара, І. Сварник, П. Шабатин, тут, зрештою, новобранці байки уже 70-х років і чимало інших авторів. Кожне із цих поколінь, спираючись на традицію давно усталеної форми, привносить до неї елементи своїх індивідуально-естетичних уподобань.

 

Багатство жанрових форм, велике коло обдрованих авторів, їх громадянська активність зумовили розширення тематичних горизонтів сучасної байки, зростання її викривальної сили. Глибшим і змістовнішим стає її сміх. Зберігаючи свою сатиричну наступальність, вона тепер, за словами найвидатнішого українського радянського байкаря М. Годованця, питання поточного життя висвітлює з позицій «філософської трибуни».

 

З кращих байок останнього часу постає образ людини високих громадянських принципів, активної у своїх ділах і судженнях, а їх ідейний зміст має значущий суспільно-політичний характер. А. Косматенко, наприклад, змалювавши у байці «Хома», здавалося б, значно віддалений у часі епізод з історії прийняття християнства, закликає сучасників до пильності й боротьби з безпринципністю, пристосуванством, кар’єризмом. Адже мораль Хоми — це не просто якості людини, а задатки політичного спекулянта, здатного осквернити, спаплюжити найдорожчі нам соціально-революційні здобутки:

«Те-те... До чого дожилися байкарі:

Залазять у часи старі!»

Даремні, читачу, твої нападки.

Про давнину я б не згадав,

Якби не знав,

Що у Хоми лишилися нащадки.

 

Переконливим свідченням значних досягнень байки в українській літературі на новому етапі розвитку соціалістичного реалізму стала творчість М. Годованця, А. Косматенка і П. Ключини — байкарів, з іменами яких пов’язані найбільші здобутки в українському радянському байкарстві, розробка і утвердження трьох виразно своєрідних стильових напрямків.

 

М. Годованець пройшов великий творчий шлях, досить тривалу і значну еволюцію. На всіх етапах йому була властива не тільки глибока пошана, але й принципове обстоювання традицій класичної вітчизняної і зарубіжної байки, зокрема криловсько-глібовської школи. Опанування вищими здобутками класики — це той вірний шлях, на глибоке переконання сатирика, який веде до справжнього оновлення «вічного» жанру. Ось чому він активно працював як над створенням оригінальних сюжетів, узятих із живої дійсності, із своїх багатих життєвих спостережень, так і над творчим переосмисленням класичної байкарської спадщини європейських літератур. У цих обох галузях своєї творчості поет постає як митець, що не тільки зміцнює зв’язки між художнім досвідом різних епох, але й талановито розвиває на новому етапі кращі традиції попередників.

 

Виходячи з органічно засвоєних засад реалізму, М. Годованець основну увагу в своїх творах приділяє образам-характерам, образам-обставинам, їхній життєво-художній достовірності — розробляє байку як жанр поетичної сатири, його творам характерна соковита і цілеспрямована живописність. Кращі байки М. Годованця сповнені яскравого національного колориту, своєрідного мовно-побутового подільського відтінку. Його звертання до класики і фольклору тісно взаємопов’язані із сучасністю, з внутрішньою потребою відгукнутися на актуальні питання нашої доби. Тобто у ветерана радянської байки минуле функціонує не як об’єкт змалювання, а як засіб комічного узагальнення, зіставлення давно віджилих у своїй соціальній основі явищ із негативними явищами сучасності. Промовиста у цьому відношенні байка «Хомин спадок».

 

Уся фабула твору сприймається як розповідь про давню пригоду, що трапилася із, сказати б, типовим представником типового старого села, з його нестатками, з його ілюзорно-індивідуалістичними надіями на можливість розбагатіти, краще жити. Хому у цій байці погнала в сусіднє село сумна чутка про смерть тітки. Але оскільки його більше цікавило інше (від тітки мав лишитися спадок — дійничка), то далі епічна тональність зачину переходить в іронічно-жартівливу розповідь. Художнім центром цієї розповіді стає іронічна деталь — ота сама дійничка. Зрештою, психологічний малюнок завершується парадоксальною ситуацією. Веселий настрій Хоми змінюється виразним невдоволенням, хоч, здавалося б, мало бути навпаки:

Аж ось село. Ось тітчина садиба,

І... тітка по двору, весела, диба.

Лиха тобі мара:

Не думала вмирать стара!

 

Уся картина із психології дрібновласницького індивідуалізму, будучи спроектована на сучасника, падає висновкові твору змістовної і дошкульної іронічності:

Ой, не один Хома погану має звичку —

Писати в плани тітчину дійничку!

 

А. Косматенко свій байкарський шлях також почав із засвоєння традицій дожовтневої байки. Разом з тим, не проходили для нього безслідно і творчі шукання поетів-сучасників. Його кращі ранні байки, якими, за виразом Остапа Вишні, він «повоював аудиторію», своїм влучно-комедійним алегоризмом, що йде від глибоко осягнутої природи жанру, виразно споріднені, скажімо, із популярними байками С. Михалкова. Ось чому А. Косматенко із перших кроків у жанрі байки рішуче виступає проти поширюваної у ньому шаблонності, за оновлення його, піднесення до рівня «справжньої літератури».

 

До шукань А. Косматенка належать у першу чергу нові образи-ситуації із чисто людських стосунків, які б містили в собі помітний комедійний заряд і актуальне прочитання. І тут байкар показав себе як дотепний винахідник. Його твори у жанровому відношенні все більше визначаються як байки-притчі, байки-новели, банки-пародії. Звертається він і до форм байки-гуморески, байки-памфлета. Сфера узагальнення життєвих явищ у таких творах дещо вужчає, але при цьому посилюється їхня сатирична прицільність, політична гострота. Водночас під його пером знаходять яскраве сатирико-гумористичне втілення найрізноманітніші картини із сучасного сільського і міського побуту, із світу мистецтва, літератури, науки, спорту.

 

А. Косматенко перший серед байкарів став активно використовувати для фабули історичні мотиви. Уже в ранній байці «Золоті ворота» він їдко висміяв тип такого темного обивателя, який і гадки не має про історію, для якого вона варта уваги лише тоді, коли здатна задовольняти його особисті шкурні інтереси. А згодом у сатирика з’являється ціла низка творів, історична основа яких допомагає по-новому, з більшою сатирико-гумористичною виразністю відгукуватися на актуальні питання сучасності, викривати негативні явища.

 

Історія стає для А. Косматенка надійним кресалом комедійних асоціацій не випадково. До неї, як до навчителя людства, як до літопису рідного народу, він сповнений глибокої поваги і гарячої любові.

 

«Носи хоч наймодніші ти штани,

Але не смійсь ніколи з давнини»,—

говорить поет у моралі до однієї із своїх байок. Тож не дивно, що у його байках історія є джерелом і ліричних мотивів, які рельєфніше увиразнюють сатиричні типи сучасності — тих, кому історія «без надобності», кого вона нічому не навчила.

 

Широта творчих пошуків А. Косматенка, властиві йому тонке чуття гумору, живого народного слова, майстерне володіння прийомами алегоризму, індивідуалізації персонажів, різноманітними ритміко-строфічними структурами, нахил до живописних ситуацій і сюжетності поставили його в ряд наших найвидатніших сучасних байкарів.

 

П. Ключина — чи не єдиний в українській радянській байці поет, стильовій манері якого уже на основі першої збірки було дано точне визначення. Належить воно Остапові Вишиі. «Деякі байкарі, — писав славетний гуморист, — на здоров’я їм, дуже люблять поговорити. І байки у них як байки, і моралі в байках як моралі, та іноді забагато і в байках, і в моралях слів... Ключина, спасибі йому, не з таких. У нього коротесеньке: «Сказав, мов п’ятака дав». І справді, володіючи особливою, так би мовити, прицільністю у доборі традиційно-алегоричних персонажів, у накресленні* життєво достовірних сати-рико-гумористичних конфліктів між ними, байкар віддає перевагу не стільки змалюванню соковитих картин і портретів, як розвиткові пружного, динамічного сюжету, психологічно точних діалогів і монологів, фраз і реплік, досягненню ударної комедійної розв’язки. «Одна Свиня, — просто починає свою розповідь П. Ключина, тут же безпретензійно додає, — що грязь любила дуже», — і тим вичерпує портретну характеристику сатиричного персонажа однієї із найкращих своїх ранніх байок, де висміює недругів Радянської Вітчизни («Свиня у морі»).

 

Маленький Горобець зайняв гніздо Орлине, —

в аналогічний спосіб починає він байку під назвою «Орел». Але для точнішого окреслення вихідної ситуації додає ще єдине у творі зауваження:

І загордився Горобець з тих пір.

Немов Орел, він поглядав з вершини.

 

А в байці «Закохана Синиця» поет уже обходиться і без подібного уточнення, оскільки вжиті означення не потребують жодних роз’яснень:

Старого Горобця, що у шпаківні жив,

Синиця молоденька полюбила.

 

Зате після ось таких лаконічних зачинів-характеристик сатирик старанно, але з тією ж ощадливістю в оповідних засобах акцентує увагу на динаміці сюжету, делікатно підводить до сатиричної кульмінації і розв’язки. У подальшій творчості П. Ключина, по суті, вперше після Л. Боровиковського активно утверджує в українському байкарстві епіграмні різновиди байки-мініатюри і приповідки.

 

З повним правом можна сказати, що, успадкувавши кращі традиції класичного байкарства, утвердившись на засадах соціалістичного реалізму, українська байка на післяжовтневому етапі її розвитку збагатилася новими, яскраво своєрідними, художньо повноцінними здобутками, стала одним із найпопулярніших жанрів радянської сатири.

 

Українська радянська байка завжди була активним учасником боротьби за народну справу. І сьогодні байка — бойовий жанр.

 

Борис Деркач, Віктор Косяченко

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...