Панас Мирний. На схилі літ

П. Я. Рудченко та його співробітники казенної палатиРозміняно сьомий десяток... Все більше й більше друзів та знайомих переселяється в небуття. Давно помер Дмитро Пильчиков, покінчив рахунки із земним оточенням його син Микола. Пішли з життя Михайло Старицький, Карпенко-Карий, рідний брат Іван Білик, трагічно загинув Микола Дмитріев... Покоління сходило зі сцени. Хто ж наступний?

 

Чи не подібні роздуми змусили Панаса Мирного у травні 1909 р. скласти духовний заповіт — юридично оформити останню волю, де він висловив і найпекучіше бажання бачити своїх синів нащадками свого духу — духу служіння й вірності рідному народові:

«4. Прошу жену мою, Александру Михайловну Рудченко, всячески позаботиться о том, чтобы названные сыновья наши непременно получили высшее образование, так необходимое им не только для устройства своей судьбы, но еще более — для принесения своей будущей деятельностию возможно большей пользы тому краю, где они родились, и населяющему его народу...».

 

А тим часом та, кому заповідалася остання воля, почувала себе дуже зле. Лікарі радили Олександрі Михайлівні закордонне лікування. Де ж взяти коштів? Курс лікування своєю вартістю виходив за всякі межі фінансових можливостей бережливого статського радника. Виручив брат дружини — позичив 1000 карбованців, і в серпні Олександра Михайлівна відправилась у Австрію, у кальтенлайгебенську водолікарню під Віднем, де й пробула більше двох місяців.

 

І там, далеко за кордоном, вона зробила для себе приємне відкриття — її чоловіка знають і дуже шанують. 29 серпня 1909 р. Олександра Михайлівна писала до чоловіка: «Познайомилась с одним студентом русином, таким славным юношей; как он узнал, что я жена Панаса Мирного, бросился мне руки целовать и говорит, скажите Панасу, що ми його дуже любим, щиро поважаєм, хай пише, дуже прохаєм писати». Студент звався Богдан Цурковський.

 

Так, на західних землях України Мирного знали давно і значно ширше й глибше, ніж на східних, на його батьківщині. Його творчість вивчалася в гуртках гімназіальних, а останнім часом стала й предметом університетських студій. Ще минулого року студент філософського факультету Львівського університету Миколаєвич звертався листовно до письменника, щоб той допоміг йому матеріалами для опрацювання теми «Значення Панаса Мирного в українській літературі» ( лист від 11 травня 1908 р.).

 

Здавалося б, ще таке звертання молоді мусило надати письменнику снаги для опору загальному спаду й апатії, що охопила інтелігенцію в роки столипінської реакції, підтримати його творчий дух. Воно, може б, так і сталося, якби вік і обставини його домашнього мікросвіту були дещо іншими...

 

Повернулася дружина в жовтні місяці в значно кращому стані, та застала вдома цілий лазарет: чоловік і два старших сини лежали хворі.

 

Наприкінці 1909 р., у грудні місяці, шістдесятирічний письменник відчув фізичну неспроможність працювати й далі на двох постатях. Сім’я, діти не дозволяли Панасу Яковичу покинути службу, доводилось залишити творчість, поставити крапку.

 

Цією «крапкою», самозвітом і є його ліричний нарис «Робота». «Все, що довелося нажати за оцю пору, зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно... Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тільки солома та полова... Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами».

 

А в «полові та соломі» лишалися такі коштовні «зерна», як недокінчене широке прозове полотно «Місто Мирне», цикл образків «Як ведеться, так і живеться», роман віку «Повія»... Адже до задуманого розгортання четвертої частини в дві (четверту і п’яту) письменник тільки приступив — і облишив на середині І розділу. А скільки ще дрібніших початків, як, скажімо «Голодна воля», «У тюрмі»... Не вчасно набігла та особиста осінь та ще й у поєднанні із суспільно-громадською негодою.

 

Звичайно, життя не дозволяло йому відійти від усіх клопотів громадських та літературних, знати одну тільки дорогу: дім — служба. До нього зверталися за допомогою початківці, Г. Маркевич у своїх видавничих справах. Чимало громадського клопоту лягло на старечі плечі Панаса Яковича у зв’язку із смертю Дмитрієва — небіжчик визначив його своїм «душеприкажчиком», отже, він мав вести справу про розподіл спадщини Дмитрієва, оформити судовим документом. Крім того, особиста близькість та почуття громадського обов’язку змусили Мирного цілком взяти на себе організацію фонду імені Карпенка-Карого, що розпочав небіжчик, та альманаху на вшанування пам’яті Дмитрієва.

 

У січні 1910 р. нове горе в письменника — померла на 88 році життя мати, яку він дуже любив і поважав. Вічна розлука і в такому віці не була для сина безболісною. Рідня ж виявила йому честь — як найсправедливішому в роді доручила офіційно оформити розподіл спадщини, що розтяглося на цілі два роки.

 

Невеличкий земельний фонд Рудченків спочатку здавався селянам на дуже вигідних для них умовах, так що деякі ліберальствуючі родичі, як-от небога Ольга Іванівна Літник, були незадоволені. «...Находят арендную цену по 10 — 12 рублей за десятину совершенно ничтожной для нашего времени»,— делікатно дорікала вона дядькові. Через два роки вся земля була розпродана через селянський банк селянам Миргорода, що теж не зовсім влаштовувало родичів.

 

Материна спадщина тільки й дозволила розрахуватися з боргами за лікування дружини в Кальтенлайгебені.

 

Взагалі П. Я. Рудченко, незважаючи на свій високий чин та посаду, постійно відчував нестачу коштів через хворобу дружини та навчання трьох синів у гімназії.

 

Письменник навіть книги був змушений часто брати в кредит з надією виплатити його чи то по одержанні грошей за спродаж власних книг, що надходили від видавництва як гонорар, чи то з нагороди на службі.

 

Отож ще за небіжчика-брата було порушено клопотання про матеріальну допомогу статському раднику у вигляді нагороди його золотою табакеркою. 14 січня 1905 р. Іван Якович писав: «Вопрос о награждении тебя табакеркою я разъяснял. Вопрос этот — чисто денежный. Если департамент государственного казначейства найдет возможным из остатков своих уделить 1000 руб. [...], то ты получишь награду деньгами...». В противному разі брат радив обміняти «нюхательницу» в капітулі на гроші.

 

Аж через п’ять років ця допомога-нагорода золотою табакеркою із діамантовими прикрасами та вензелем його імператорської величності дійшла до рук Панаса Мирного (наказ від 18 квітня 1910 р.), щоб негайно ж відправитись назад у міністерство фінансів для заміни коштовності грішми.

 

Не можна вбачати в цьому акті, як робить дехто з дослідників, публічний вияв протесту письменника,— такий обмін у той час був і узвичаєний, і узаконений. Протест Мирного і в ці роки слід шукати в іншому, в його участі в заходах громадсько-культурного характеру, зокрема в допомозі Г. Маркевичу видавати книги для народу.

 

Загалом громадська діяльність письменника тепер була неширокою. Заважав і вік, і служба, і небойовитість натури, і обставини як домашні, так і зовнішні. Головне — йому в цій діяльності, по суті, не було на кого опертися серед полтавської інтелігенції. Лишалася віра-надія на молодше покоління, на синів.

 

Того ж, 1910 р. закінчував гімназію старший — Вітя, особливо любимий батьком син. Про нього як особу лишилося дуже мало відомостей. Виною тому лист-заповіт, наказ сина батькам спалити всі його папери. Чому? Невідомо.

 

З опосередкованих свідчень знаємо, що в дитинстві він віршував. Його двоюрідна сестра Ольга Літник писала до дядька, що зберігає всі листи Віті і «стихи, написанные мне, когда ему было 8 лет». Юнаком — кохався в мистецтві, та ж Ольга бажала Віктору «занятий его возлюбленным искусством», у студентські роки захоплювався гравюрами.

 

Вдачею хлопець був веселий, жартівливий, товариський, мав вразливе серце. Перше виводимо з листа Панаса Яковича до дружини від 5 — 6 вересня 1906 р., власне із слів: «...Ты лишена его [Вити] болтовни, которою он обыкновенно заполняет письма», та з жартівливої приписки до матері в листі Панаса Мирного від 14 серпня 1909 р..

 

Про його чуйність, доброту та обдарованість говорить Літник у своїх листах. Це підтверджують не тільки батьківські слова, що він збирався для «людей добро робить», а й остання воля Віктора: «Книги — все отдать в Полтавскую общественную библиотеку для возможно широкого пользования ими».

 

Артист В. Гайдаров, який учився разом з старшими синами Панаса Яковича, згадує, що «в гімназії вони нічим особливо яскравим себе не виявляли, були гімназисти як гімназисти». Якщо це цілком характеризує Михайла, то Віктора — частково, в основному підкреслює його скромність, успадковану від батька.

 

Гайдаров говорить у своїх спогадах, що Панас Якович дозволяв збиратися на своїй садибі нелегальному гуртку гімназіальної молоді, давав слушні поради щодо конспірації. Очевидно, із таким самоосвітнім гуртком мав зв’язок і Віктор.

 

У 1910 р. старший син Мирного успішно складає вступні екзамени і поступає в Московський університет на юридичний факультет. Ймовірно, цим вступом викликана двотижнева відпустка Панаса Яковича, котру він брав з 22 липня того року.

 

Позаслужбова діяльність Мирного в ці роки найбільше пов’язана із земними ділами після померлих чи то в особистому, чи то в громадському плані.

 

А число небіжчиків росло. В червні 1910 р. помер Б. Грінченко, в жовтні 1912 р. — М. Лисенко. В 1913 р. розкрилося аж дві могили великих людей української землі — Михайла Коцюбинського і Лесі Українки. Кожна звістка про смерть — «гірка сльоза» над новою втратою країни і серця письменника, творчість якого в цей час звелася майже до єдиного жанру — сумних відгуків-некрологів. Та ще, правда, брав участь у альманасі Товариства боротьби з туберкульозом «Біла квітка» (1912) віршем «До білої квітки», можливо, залучив до участі в ньому М. Коцюбинського (оповідання «Хвала життю»).

 

Того ж, 1912 р. було покінчено із спродажем родинної землі селянам, з цього боку відпав клопіт та й настала можливість розрахуватися з боргами. Ніби полегшало, та не зовсім. По незначній перерві після закордонного лікування в дружини знову почалися приступи «гемонських істерик». І знову курс лікування, спочатку домашній, при нагляді полтавських лікарів, а потім і по лікувальних закладах.

 

Влітку 1913 р. Панас Якович відвозить дружину до Києва, в санаторій професора Лапинського. Нові борги... Одне лікування — 250 крб. в місяць. А ще ж допомога студенту Віті, Михайло закінчує гімназію. Палко бажає батько дати й цьому сину вищу освіту, орієнтується на Київ, університет чи політехнічний інститут. Все це примушує звернутися Панаса Яковича з проханням матеріальної допомоги.

 

Управляючий палатою підтримав прохання П. Я. Рудченка і водночас порушив клопотання про надання йому вищого чина — дійсного статського радника (11 вересня 1913 р.). Було це напередодні 50-ліття державної служби Панаса Яковича.

 

28 жовтня 1913 р., «в день ювілею, шановному ювілярові принесені були вітання спочатку службовцями казенної палати, полтавського скарбництва і місцевими податковими інспекторами. Були виголошені з такої нагоди промови управляючим казенною палатою дійсним статським радником І. І. Курбатовим та начальником 2-го відділу палати дійсним статським радником М. О. Балашовим» — так інформував про ювілей П. Я. Рудченка часопис «Спутник чиновника».

 

В архіві письменника зберігається адрес якогось Гербановського — «Посвящается Афанасию Яковлевичу Рудченко по случаю 50-и летнего юбилея его служби по ведомству Полтавской казенной палаты». Згадується в адресі літературна творчість Панаса Яковича, про неї говорилося на ювілеї. Сам же ювіляр засвідчив, що розпочав її водночас із службою, того ж таки 1863 р. Це й дало підставу кореспонденту «Спутника чиновника» розповісти читачам:

«...П’ятдесятиліття службової діяльності Панаса Яковича збіглось із п’ятдесятиліттям його літературної діяльності. Шановний ювіляр — талановитий український письменник Панас Мирний (псевдонім), автор відомої драми, що не сходить з репертуару української сцени, «Лимерівни», популярного роману «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні?») та ін. прекрасних творів в галузі драми, белетристики і поезії».

 

Це вже друге публічне розкриття псевдоніма письменника (вперше — 1892 р.) і перші відомості про особу Панаса Мирного в пресі (рік народження, початок діяльності, освіта), що зроблено, ясна річ, без його відома.

 

Рідко кому щастить відзначати півстоліття своєї діяльності. До того ж як письменник, що здобув всеукраїнське визнання, і за тих умов Мирний заслуговував на значно ширше й голосніше вшанування. А обмежилося тільки вітанням співробітників, навіть нечисленні друзі на громадсько-культурній ниві, як-от Г. І. Маркевич, стояли осторонь.

 

Чому ж так сталося? Звичайно, найбільшу роль зіграла велика скромність Мирного, його погляд, висловлений ще п’ятнадцять літ тому: «Не скрию від Вас,— писав він Жарку,— підходили до мене тутешні знайомі запитувати про святкування [з нагоди 25-ліття від дня першої публікації]. Я одповів, що це все дурниця, до якої не лежить ні моя душа, ні мої думки. За віщо, скажіть мені, славити того чоловіка, що під зайвий час втішав сам себе писанням? За те, що має таку натуру та прихильничество до письменства?».

 

Літературна ж громадськість була заклопотана підготовкою до іншого ювілею — до відзначення сторіччя від дня народження Т. Г. Шевченка. Підготовка велася широко, з надією, що ювілейні торжества дозволять належним чином продемонструвати невмирущість та актуальність соціально- та національно-визвольних ідей великого Кобзаря.

Готувалась до цього свята й Полтава. Незважаючи на свою зайнятість та похилий вік, не збирався зраджувати своїй святині Панас Мирний. Та не зрадив своїй натурі і царат — заборонив. Недавній управитель Полтавської казенної палати, безпосередній начальник П. Я. Рудченка, а тепер міністр внутрішніх справ М. О. Маклаков видав для губернаторів спеціальний обіжник, в якому наказувалося суворо забороняти публічне вшанування «малоросійського письменника Шевченка», розганяти будь-які збори з цього приводу.

 

Це був болючий удар по національних почуттях не тільки українців, а й інших народів Росії, в тому числі й російського. Безглуздий крок царату викликав величезну, як на той час, хвилю обурення і в революційних, і в помірковано-ліберальних колах. У Думі розгорілися палкі дебати.

 

З різкою критикою цієї заборони виступила більшовицька фракція:

«В цьому факті дістала найяскравіше відображення не тільки політика розгнузданого націоналізму і пригноблення однієї з найбільших національностей, що входять до складу Росії, але й антигромадські і антикультурні тенденції урядового курсу. Жорстоке беззаконне переслідування української мови і самодіяльності українського народу є ланкою в загальному ланцюгу беззаконня і свавілля, що скували всі народи, які населяють Росію!».

 

Волею самодержавства ювілейні шевченківські торжества перетворилися в «німі». На більше — царат був безсилий. Панас Мирний писав у «Відозві полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка»: «Він, як сам пророкував, «возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло їх поставив слово». І те його слово, як голос справжнього життя, буде жити і ширитися, доки й світу-сонця! Ніякі заборони йому не зашкодять...».

 

«Відозва...» — ще одне свідчення затаєної глибокої ненависті письменника до душманського режиму, незважаючи на те, що як особа й чиновник П. Я. Рудченко не був серед упосліджених. 6 квітня 1914 р. його «пожалували» цивільним генеральським чином дійсного статського радника, а дещо пізніше він одержав і грошову допомогу «на лікування дружини і виховання дітей».

 

Останнє службове підвищення збіглося з подарунком для письменника — видавець О. Коваленко надіслав йому щойно видруковані примірники «Слова о полку Ігоревім» — оригінал і переспів думним розміром Мирного. Через сорок років від часу написання побачив Панас Якович свою «Думу про похід Ігорів» надрукованою. Про першу публікацію «Думи...» у львівській «Зорі» він тільки чув, — була надрукована без дозволу і відома автора. Цього ж разу навіть рукопис переглядав перед друком.

 

Врешті, більшого він не міг собі дозволити... «Уклінні прохання» від редакції «Літературно-наукового вісника» «прислати щось з Ваших творів для журналу» ( лист від 18 травня 1914 р.) лишалися без позитивної відповіді.

 

19 липня (1 серпня н. ст.) 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії.

 

Почалася перша світова імперіалістична війна. Війна особливо трагедійна для українського народу, котрий в силу історичних обставин опинився в двох ворогуючих таборах і в ім’я чужих інтересів чи то російського, чи то австрійського самодержавства змушений був брати участь у цій, почасти братовбивчій війні. До того ж Україна була і театром воєнних дій, вся ж її територія — прифронтовою зоною.

 

Воєнно-«патріотичний» курс дав «моральний» грунт для відкритого виступу найреакційніших шовіністичних сил на передній план у внутрішньому політичному житті багатонаціональної Російської імперії, і з початком війни всі незначні поступки українській культурі ліквідовуються, преса забороняється, література переслідується.

 

Навіть саме слово «Україна» оголошується «німецькою інтригою».

 

Знаючи ставлення Панаса Мирного взагалі до загарбницьких воєн, його реакцію на шовіністичні урядові утиски, ми без всяких документальних свідчень можемо го-ворити про його гнітючий настрій і негацію до першої імперіалістичної війни. Війна торкнулася письменника і в суто особистому плані.

 

Середній син Михайло, що навчався рік у Варшавському політехнічному інституті, не міг продовжувати навчання. Почалися клопотання про переведення його до Катеринославського гірничого інституту. Михайло на першому курсі обзавівся сім’єю, змушений був підробляти. Це ще ускладнювало справу, додавало клопоту батькові.

 

Найбільші болі й печалі були пов’язані із долею старшого сина — Віктора, котрий перед самим початком війни закінчив університет і був покликаний офіцером до армії, тепер уже — до діючої...

 

Чи живий? Чи здоровий? — щоденна тривога батьків, її нарощували коротенькі вісті у вигляді «истерзанных цензурою» листів та листівок, що відбивали його шлях до фронту та «нравственные и физические страдания» від безпосередньої участі у війні — одному «из противоестественных измышлений человечества».

 

І от тяжкі передчуття і тривожне очікування листів із фронту від сина закінчилися... Край їм поклала телеграма від 17 вересня 1915 р.: «Сын Ваш убит 16 7 утра. Тело в полевом подвижном госпитале Ровно».

 

Найздібніший син... Вся надія, що саме він продовжуватиме батьківське «искреннее служение» рідному народу...  Кров’ю точилося старече серце. Кров’ю серця писався вірш:

Збиравсь ти, сину, в світі жить

Та про людей добро робити,

А довелось... під цим хрестом

Молоду голову зложити.

І не за те, що ти любив,

Про що болів та сподівався,

В бої кривавім уночі

Під кулі ворогів спіймався...

 

Такий тяжкий удар сліпої долі шістдесятишестирічний батько не надіявся пережити, всерйоз заговорив про свою смерть, закупив на кладовищі місце для себе поряд з синовою могилою, про що свідчить квитанція П. Я. Рудченку від 24 вересня того року: «Получено за место — два — отведенное на гарнизонном военном кладбище для могили умершего сына прапорщика Виктора и для него».

 

А в цей час — час особливо гострих батьківських переживань, коли дійсному статському раднику І світ був немилий, його наполегливо розшукувала поліція.

 

Збереглися три відношення помічника начальника полтавського жандармського управління в Кременчуцькому, Кобеляцькому і Хорольському повітах, що надсилалися кобеляцькому справнику.

 

В першому, від 1 вересня 1915 р., наказувалося розшукати разом з іншими п’ятнадцятьма особами Рудчана (Мирного), в другому, від 13 листопада 1915,— Рудгана (Мирного). Третє ж, від 20 листопада 1915 р., було цілком присвячене особі Мирного.

 

«За одержаними відомостями згаданий у відношенні моєму від 13 листопада ц. р. за № 2234 видатний діяч українського руху Рудган, якого за прізвищем агентура називає Рудченко, літературний псевдонім «Панас Мирний» чи «Мирний», знаходиться в цей час десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі.

 

Повідомляючи викладене, прошу розпорядження Вашого про розшук у ввіреному Вам районі вищеназваної особи і про наслідки прошу мене повідомить».

 

Мабуть, подібні відношення розсилалися по всій Полтавській губернії і, звичайно, по Полтаві. Є. Кротевич у своїх спогадах про письменника наводить текст відношення полтавського поліцмейстра до управителя казенної палати з проханням виявити, «чи немає серед службовців дорученої Вам установи людини, яка під псевдонімом Панаса Мирного дозволяє собі писати зловмисні революційні твори» В спогадах допустимі неточності, певні зміщення, та суть в тому, що розшуки були.

 

Що ж сталося, чому аж тепер спохватилася поліція та так і не могла знайти Мирного, хоч зовсім недавно його псевдонім був розкритий у пресі, про літературну діяльність П. Я. Рудченка і без газет знала частина полтавської інтелігенції?

 

Очевидно, під час війни до рук жандармських агентів потрапили якісь застарілі документи, а серед них і листи Мирного в Галичину з часів його молодості. Нечіткий розпис агенти прочитали Рудчан чи Рудган і виявили з листа псевдонім. З останнього відношення до кобеляцького справника видно, що якийсь вірний прислужник допоміг жандармському управлінню розкрити справжнє прізвище письменника. Та сам поліцейський режим настільки дискредитував себе, що був ненависний навіть у «благонадійних» колах, серед певної частини адміністрації. Думається, хтось із власть імущих полтавців, не позбавлений елементарного глузду, просто припинив ці розшуки. Ймовірно, що виявлення Мирного торкалося й честі мундира.

 

Так чи інакше, поліцейські розшуки Рудгана-Рудченка-Мирного — яскраве свідчення іржавості всього урядово-поліцейського механізму самодержавства, що діяв у той час, як каже О. І. Білецький, «уже по інерції, машинально».

 

Навіть коли Панас Мирний і знав про таку велику зацікавленість його особою жандармерією, це до нього, сповненого невигойним, пекучим болем через втрату сина, не доходило. Його більше нервувала хвороба дружини, що з тієї ж причини знову загострилася.

 

У боротьбі з матеріальними труднощами, які облягли родину з усіх боків у зв’язку з воєнною дорожнечею, в частих захворюваннях та дрібному домашньому і службовому клопоті кінчився 1915 р., пройшов 1916 р. З початком 1917 р. на передній план виступали звичайні турботи про долю найменшого сина Леоніда, що входив у своє повноліття.

 

І раптом у цей звужений старістю світ ввірвалося несподівано: цар зрікся престолу, царя не стало... Першим приніс звістку у Полтаву залізничний телеграф у ніч з 27 на 28 лютого. Завирувало місто. До політичного життя потяглись усі класи, шари та прошарки населення. Що це? Воля?

 

Революція зрушила й старого письменника. З глибини шухляд Панас Якович дістав розпочатий переклад «Орлеанської дівчини» Ф. Шіллера і почав працювати над ним далі. Як видно з рукопису — паперу, чорнила — раніше він переклав тільки пролог та чотири яви першої справи. З 13 арк. і до кінця чорнило замість чорного — водянисто-сіре, блідо-зелене та ін., папір — різний, неякісний, аж до сірого обгорткового, тобто рукопис ілюструє нестачі років революцій 1917 р. та громадянської війни.

 

Задуманий та розпочатий переклад «Орлеанської дівчини» з-за ідейного суголосся твору визвольним змаганням трудового народу в 1905 — 1907 рр. Продовження його диктувалося тим же, — продовженням тих же змагань у нових умовах. Отже, Мирний сприйняв Лютневу буржуазно-демократичну революцію як пряму спадкоємицю першої російської революції. Розгорнути таку діяльність, як десять-дванадцять років тому, він уже не міг. Не сприяли тому й сімейні обставини.

 

Середній син Михайло опинився в діючій армії, збирався добровольцем іти в армію і менший — Леонід, щоб потім поступити у військове училище. Хвороба дружини загострилась. З Києва надходили вісті про безнадійний стан брата Луки Яковича (помер 11 липня 1917 р.). У квітні — травні сам Мирний був.прикований до ліжка.

 

На літо до Рудченків приїхали небоги: Ольга з дочкою та Пася. На ті часи розрухи й дорожнечі тривале гостювання було дуже обтяжливим. До того ж з від’їздом їх «гостювання» не припинилося. У відповідь на скарги про матеріальну скруту в Москві старі Рудченки висилають їм посилки «з провізією».

 

І от настав Великий Жовтень. Панас Мирний не вітав пролетарської революції. В цьому нічого дивного немає. Марксистом він ніколи не був. Вихований і перейнятий ідеалами революційного народництва 70-х років, він досить неясно уявляв шлях до загальної рівності й братерства, рівності соціальної й національної. Давало себе знати й певне розчарування Лютневою революцією, малозрозумілі надто часті зміни на політичному горизонті як у країні, так і в межах одного міста, четвертий рік війни, посилення всіляких скрут та нестач, обтяжливий побут, а попереду — ще ціла революція, небачений в історії людства соціальний переворот... Все це ускладнювало сприйняття подій хворим і старим письменником.

 

До того ж перебіг Жовтневої революції на Україні в її продовженні — громадянській війні — був особливо важким і складним насамперед через поєднання національно-визвольної і соціальної боротьби. Буржуазно-націоналістичні елементи демагогічно використовували революційні гасла, підносили як свій прапор вимоги демократичних свобод. І навпаки, в партійному та радянському апараті перебували і «лівореволюційні», анархістські, а то й приховані ворожі елементи великодержавної орієнтації. Одні нехтували національним питанням, другі ж навмисне своїми діями роз’юджували вразливі національні почуття.

 

Події ж розвивалися в шаленому темпі й абсолютно неясному для старечого ока — та хіба тільки для старечого! — напрямі.

 

Ось найголовніші полтавські.

 

З перемогою Жовтня в Петрограді влада у Полтаві перейшла до рук полтавської «Ради революції», яка об’єднувала різні елементи, від більшовиків до комісара Центральної ради. 17 грудня 1917 р. Полтавська Рада робітничих і селянських депутатів була розігнана військами Центральної ради. 6 (19 н. ст.) січня 1918 р. Червона армія визволила Полтаву і встановила радянську владу.

 

29 березня 1918 р. місто було окуповане німцями. З настанням листопадової революції в Німеччині почалося звільнення України від окупантів. 27 листопада партизанські війська «вільного козацтва» оволоділи Полтавою, а через два дні місто захопили війська Балбачана (Директорії). В січні/p 1919 р. партизани вигнали війська Балбачана на кілька днів. 18 січня в Полтаву ввірвались петлюрівці, а 19 січня — війська Другої української дивізії відновили радянську владу. В губернtext-aligntext-align: justify;: justify;p style= ії точилася боротьба з різними куркульськими заколотами по повітах, з бандами Григор’єва. 12 липня ЧК викрило контрреволюційну змову в самій Полтаві. 29 липня в місто вступили денікінські захисники «єдіної, нєдєлімої»... Тільки 10 грудня 1919 р. в Полтаву ввійшли червоні війська і остаточно відновили радянську владу.

 

Мирний у всій цій круговерті бачив тільки братовбивчу війну і осуджував її, старечо бурчав за хоч яким-не-будь порядком, не міняючи ні служби, ні місця проживання. Ця ж круговерть забрала в нього обох синів, то вони озивалися-виринали, то знову зникали, щоб зникнути назавжди...

 

Михайло з початком громадянської війни, очевидно через ревматичне захворювання, вибув з армії і, влаштувавшись на службу діловодом, продовжував навчання в Катеринославському гірничому інституті. Дружина його з сином-немовлям жила у Полтаві, при родині чоловіка. З відступом денікінської армії зв’язок з Михайлом перервався, для рідних він загубився і «виринув» уже після смерті батька.

 

Наймолодший, Леонід, що пішов добровільно в армію в 1917 р., навчався якийсь час у Київському артучилищі, з початком 1918 р. у зв’язку з розпуском училища був увільнений з правом вступу в різні учбові заклади. У вирі подій він потрапив на тон бік революційних барикад і загинув на початку 1919 р..

 

Панас Якович несхвально ставився до військової кар’єри Леоніда, умовляв його не спокушуватись офіцерським поприщем: «Воєнная служба полна всяческих невзгод и лишений и удовлетворенья духовного дать не может. Подумай об зтом хорошенько да и постарайся покончить с воєнними побрякушка-ми заранее, чтобы не терять дорогого времени для приобретения необходимнх знаний с целью сделать из себя полезного работника для края»,— писав він сину у червні 1918 р.

 

Звичайно, смерть і неслухняного сина для батьків — завжди тяжкий удар, хоч на цей раз гострота відчуття його була приглушена загальною картиною кривавої боротьби та матеріальними труднощами, нелегкою боротьбою з голодом і холодом.

 

У листах Мирного до видавців, зокрема до редакторки «Літературно-наукового вісника» Н. Д. Романович-Ткаченко читаємо про велику нужду письменника «через неможливу дорожнечу життя; а то як не звужуєш свої потреби, а іноді доводиться трохи не голодувати» ( лист від 3 серпня 1919 р.). Через місяць у листі до цього адресата він засвідчує погіршення становища, «так що приходиться гукати: «Ой, пробі, рятуйте!».

 

Виростало в справжню проблему й звичайне поліно дров. «Пока обходимся сбором валежника по саду в надежде, что кто-либо найдется такой, что когда-либо и дров нарубит»,—бідкався він сину Михайлу.

 

У його віці і людина фізичної праці потребує догляду та допомоги. Мирному, що звікував у роботі пером, до фізичної праці незвичному, і у власному саду добути дров була несила. А тим часом знаходились «пролетарі», як-от сусідка Любка, що випікала хліб на продаж, котрі «реквізовували» «буржуйське майно» — вирубували сад, розбирали огорожу навколо садиби Рудченків. Це глибоко ображало вічного трударя (заяви П. Я. Рудченка в міліцію від 4 березня і 20 травня 1919 р.).

 

А до всього — ще й часті хвороби. «...У нас постоянно кто-нибудь да больной: я встала — папа слег, да ще с высокой температурой 39»,— «хвалилася» Олександра Михайлівна сину Леоніду 17 вересня 1918 р.

 

Обставини складалися так, що тільки при дуже високій температурі Панас Якович дозволяв собі залишитись у ліжку. «Здоровье мое по-прежнему неважно: кашель, лихорадит, — ділився він своїми труднощами з сином Михайлом в листі від 26 березня 1919 р. — Но я продолжаю ходить на службу, правда, еле допалзываю туда и обратно. Все же на ногах. Да иначе и нельзя: нужно то или другое сделать...».

 

Війна давно забрала коня. З кінця Кобищан до Круглої площі — понад п’ять кілометрів — щодня, в будь-яку негоду доводилося добиратися пішки. «...А сегодня уже осень, холодно и ветер, папе идти будет тяжело. Время дурацкое, нужно бы ему уже выйти в отставку, так такая ж дороговизна, что концы с концами не сводим, все с дефицитом», — писала Олександра Михайлівна Леоніду 20 жовтня 1918 р.

 

Накладалося одне на одне.

 

Вир подій давно зламав розмірений ритм життя казенної палати, зміни властей, орієнтацій, безумовно, вносили часте сум’яття і вимушену бездіяльність. Це почасти вивільняло Панаса Яковича від казенної писанини, давало йому можливість при похилому віці і слабому здоров’ї приділяти щось і літературі, але тільки «щось».

 

Наснажувала його на діяльність і певна «злість», протест проти буквального сприйняття досить широкими масами гасла знищити старий світ, що поширювалося й на культуру минулого, яка оголошувалася всуціль буржуазною. Так було. І потрібна була сила Ленінського авторитету для зруйнування таких поглядів серед багатьох комуністів, його знамениті слова, «що тільки точним знанням культури, створеної всім розвитком людства, тільки переробленням її можна будувати пролетарську культуру».

 

Руїнницькі настрої особливо бентежили письменника.

 

Та знищити все захотіли,

Що наживалося віками,

Що здобувалось кров’ю й потом

І з примусу і по охоті

Дідами нашими й батьками.

Бо то було добро «буржуйне»,

А ми усі соціалісти... , —

дорікав він сучасникам у вірші «До волі» (1917).

 

В цьому напрямку — напрямку захисту рідної культури, поширення її і напружував свої старечі сили письменник у роки громадянської війни. Дізнавшись від М. Мочульського про труднощі «Літературно-наукового вісника» з матеріалом для друку, він негайно ж відгукнувся ділом і запропонував журналу повість «Товариші» (ще й досі не опубліковану на території Східної України), переклад «Короля Ліра», п’єсу «Не вгашай духу!» та третю частину «Повії», а трохи згодом і повість «За водою», написану в співавторстві з братом Іваном. Від «Товаришів» та перекладу «Вісник» відмовився: перше порівняно недавно вийшло книжкою у Львові (1900), а друге не відповідало профілю.

 

Як тільки настала можливість (аж через півроку, в червні), Мирний надіслав три рукописи зразу: «За водою», третю частину «Повії» та «Не вгашай духу!».

 

«Літературно-науковий вісник» з липневого номера 1918 р. розпочав їх публікацію по черзі.

 

Водночас із журналом до Мирного звертаються видавництва, здебільшого ті, що недавно заснувалися на кооперативних засадах, із пропозиціями здійснити зібрання творів класика, зокрема Українсько-руська спілка, катеринославський «Сіяч», а пізніше — київська «Криниця» (19.Х 1918), лейпцізький видавець Я. Оренштейн (6.ХІ 1918), Всеукраїнський кооперативний видавничий союз (16,VI 1919), київський «Час» (10.IX 1919), Видавництво Полтавської спілки споживчих товариств (31 .XII 1919).

 

Пропонували наперебій («Час») і в чергу — на друге видання («Криниця»). Такої кількості пропозицій у Мирного за все його життя не було. Письменник входив у ділові стосунки з видавництвом «Сіяч», а потім — з Видавничим союзом і Спілкою споживчих товариств. На жаль, події громадянської війни не дозволили здійснитись жодному із цих заходів. Тільки у 1918 р. в Полтавській спілці споживчих товариств Мирному пощастило випустити в світ вперше на території Східної України повість «Товариші» («Лихі люди»).

 

В основному громадсько-культурна діяльність письменника пов’язується в цей час із школою. За свідченням Є. Я. Мовчана, Панас Мирний як гість брав участь у повітовій конференції учителів Полтавського повіту в 1918 р., у своєму виступі він наголошував на великій ролі учителя в організації виховної, освітньої і громадської роботи серед сільського населення.

 

При його участі 1918 р. в Полтаві засновується видавниче товариство «Зірка», що мало на оці наймолодшого читача — школярів початкових класів. Одним із авторів і єдино відомим редактором його видань був Панас Мирний.

 

Для цього видавництва він здійснює переклад дитячої п’єси П. Соловйової «Царевна Земляничка» під назвою «Царівна Полуничка. П’єса для дитячого театру на три справи з співами і танцями». Майстерне відтворення змісту і форми оригіналу засобами української народної поетики заперечує будь-які підозри щодо згасання письменницького таланту Мирного, є промовистим документом, що як тільки складалися хоч трохи сприятливі обставини, його перо і в цей час могло творити мистецькі цінності.

 

Розпочала свою діяльність «Зірка» першим випуском «Українських народних казок, зібраних І. Я. та А. Я. Рудченками» (1918) з обіцянкою продовжити видання дальшими випусками.

 

Під редакцією Панаса Яковича вийшли у цьому видавництві 1919 р. дитяча п’єса Л. Кущинської «Сирітка» та театралізована шкільна композиція святкування ювілею І. Котляревського «Батькове свято» І. Петрика. Автори обох творів, очевидно, сільські учителі, літературі їх імена невідомі. Тож легко уявити працю редактора над цими спробами аматорів-початківців.

 

Похрони Панаса МирногоЗ рекламних списків, які публікувалися на останніх сторінках видань, відомо, що Панас Мирний редагував також переклади оповідань канадського письменника-природознавця Е. Сетона-Томпсона «Сірий ведмідь Ваб», «Венніпегський вовк», «Спрингфільдська лисиця» та казку К. Евальда «Двоногий», частину яких, а можливо і всі, перекладав диканський учитель О. І. Діхтяр (інших перекладачів не зазначено).

 

Панас Якович не залишив казенної палати і не перейшов на службу до видавництва. Очевидно, не було й платного сумісництва, а тільки праця на громадських засадах, на одному ентузіазмі.

 

На цьому ж ентузіазмі продовжувалася вдома робота над перекладом «Орлеанської дівчини», робота прихватком, з перервами, аж доки смерть не поставила крапку перед останньою явою останньої дії. Він же був рушійною силою і в участі письменника в підготовці ювілею та в організації святкування 150-річчя з дня народження І. Котляревського за умов денікінської білогвардійщини, коли українське народне слово знову оголошувалось «галицькою», а то й «собачою» мовою.

 

Виступ письменника на святі був коротким, але з глибоким підтекстом, з «гіркими жалями та пекучими сльозами» на сучасне денікінське лихо на Україні. Як пише М. Корсунський, «промова, поважний вигляд письменника справили надзвичайно сильне враження» на урочисте численне зібрання.

 

Це було останнє прилюдне слово Панаса Мирного.

 

10 грудня 1919 р. Полтава остаточно була визволена радянськими військами, життя міста почало входити в мирну колію. І то умовно, бо навколо ще палахкотіло полум’я громадянської війни. Панас Якович, як досвідчений фінансист, лишався на своїй посаді, що називалася тепер дещо інакше — завідуючий II відділом підвідділу безпосередніх податків Полтавського губернського фінансового відділу. «Й нові радянські керівники установою, де Панас Якович працював, з повагою ставились до нього й часто користувались його досвідом у фінансових справах». Та, на жаль, недовго.

 

19 січня 1920 р. він востаннє проміряв звичний шлях від служби додому, провів вечір у родинному колі й ліг спати. Під ранок Олександра Михайлівна почула гуркіт, кинулася до чоловіка й побачила його на підлозі непритомним. Земський лікар Мороз засвідчив інсульт — крововилив у мозок. О 5 годині 30 хвилин 28 січня 1920 р. Панаса Мирного не стало.

 

В особовій справі колишнього дійсного статського радника, класика української літератури за 57 років служби з’явився перший документ українською мовою про виключення його із числа службовців у зв’язку зі смертю.

 

У день смерті письменника полтавські громадські організації утворили комітет для влаштування похорону і гідно віддали останню шану небіжчику.

 

«Був чималий мороз 30 січня, як тисячі народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повітрі лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою і під прапорами везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів. Поховали поруч із сином...»,— згадує очевидець і один із організаторів похорону.

 

В газетах, в тому числі в органі Полтавського губернського воєнно-революційного комітету і компартії (більшовиків) України «Власть Советов», з’явилися зворушливі некрологи. Радянською владою перед літературною громадськістю ставилось завдання вивчити художню спадщину вірного народолюбця і донести її до народу.

 

Якщо до колишнього цивільного царського генерала в декого з представників молодої Радянської влади і бувала упередженість як до буржуазного «спеца», то письменник Панас Мирний відразу був визнаний за свого. А чим далі, тим глибше і глибше входив своєю творчістю в нове життя представник другого, різночинного покоління революціонерів Російської держави, основоположник українського соціального роману і повісті, входив як вихователь невідомих йому нащадків.

 

В. М. Черкаський

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...