Народний одяг XIX — початку XX ст. Частина друга.

 Народний одяг XIX — початку XX ст. Частина перша.

 

Вбрання жінки-гуцулки — це дводільна сорочка з уставками, дві запаски (замість спідниці), кептар з різноколірною аплікацією, постоли, капчурі ручної в’язки. Взимку одягали сердак з чорного доморобного сукна з яскравою вишивкою, у святкові дні — гуглю з білого сукна (на розпашку). Чоловіки носили короткі підперезані поясом сорочки поверх довгих широких штанів з грубого білого полотна (поркениці) або червоного сукна (крашаниці), інколи поверх чорних або білих сукняних холошнів — гачі. Верхнім одягом служив вовняний сердак. З головних уборів найбільш поширені були чорні повстяні капелюхи (кресані).

 

Багатство прикрас особливо виявляється у вишивці, плетінні, аплікаціях з сукна і сап’яну, виробах з металу. Ансамбль одягу доповнюють різні декоративні предмети. Для одягу гуцулів характерний яскравий колорит, в основному різні відтінки теплих кольорів.

 

Форми гуцульського жіночого і чоловічого вбрання дуже давні, що підтверджується наявністю несшитих предметів жіночого одягу (запасок, поясів, опинок), простотою ліній, пошиттям кептарів і сердаків з доморобного сукна. Аналогії цих форм знаходимо в одязі ранніх слов’ян і скіфів.

 

Якщо одяг гуцулів виготовлявся з вовни, то бойки поряд з сукном вживали і полотно. Жінки носили білі вишивані сорочки дрібнорясновані, низом вишивані білі спідниці з домашнього полотна і запаски. Поверх сорочок одягали лейбики — безрукавки з чорного сукна, обшиті білими шнурками. Вбранням чоловіків влітку були полотняні штани — гаті, а взимку холошні з білої вовни. Головним убором влітку служили круглі повстяні капелюхи й плетені з соломи кресані, взимку — баранкові шапки. У святкові дні ходили в чоботах, а в будень — у постолах (ходаках).

 

Силует бойківського одягу відзначається меншою колоритністю порівняно з гуцульським, пануванням чорного і білого кольорів. З декоративних технік виступає вишивка (хрестиком по брижах) на сорочках, спідницях і запасках, аплікація з сукна і обшивання на безрукавних лейбиках та вибійка, яка широко використовувалася, зокрема на спідниці (мальованки). З жіночих прикрас характерна узорна силянка з різнокольорових намистин.

 

У комплексі одягу лемків поряд з домотканими тканинами вживалися й фабричні. Жіночі сорочки з льняного полотна вишивалися напереді й на уставках хрестиком.

 

 Ситцеві спідниці і запаски з дрібними узорами по низу оздоблювали кольоровими стяжками. Поверх сорочки і безрукавки носили горсети, прикрашені вишивками.

 

 Невід’ємною частиною жіночого вбрання була льняна хустка, накинута на плечі. Зимовий одяг складався з гуньки-катанки або сердака, білого кожуха, прикрашеного вишивкою з різноколірних ниток і аплікаціями із шкіри. Завершувався комплект жіночого вбрання — намистом, коралями або скляними пацьорками. Взуттям служили постоли (керпці) і сап’янові кольорові чоботи.

 

Специфічним предметом лемківського верхнього одягу є чуганя, або чуга, — довгий до колін плащ з коричневого сукна з великим коміром, що спадав на плечі і правив за капюшон. Чуганя, подібно до гуцульської гуглі, була обрядовим одягом, який вбирали під час весілля.

 

В колориті лемківського верхнього одягу переважав синій колір. З декоративної техніки використовується вишивка хрестиком та біла і кольорова гладь.

 

Як бачимо, одяг України характеризується великою різноманітністю форм та прикрас. Слід підкреслити, що, незважаючи на регіональні відмінності, він має виразні національні риси, які виявляються у спільності комплексів, силуетів окремих предметів, у способі ношення, в характері матеріалу тощо.

 

Для селянського одягу характерна простота матеріалу, багатство творчої уяви народних майстрів, їх досконала технічна майстерність та високорозвинений естетичний смак. Не коштовні шовки та оксамити, а льон, вовна і шкіра віками були основним матеріалом народного одягу українців та його прикрас. Простим був і крій. В ньому багато вишуканого смаку та вміння підкреслити привабливість жіночої постаті, статечність чоловічого силуету тощо.

 

Своєрідними рисами відзначався одяг міського населення, зокрема робітників. Спочатку він мало чим відрізнявся від селянського. Потім в ньому поступово почали відмирати окремі елементи, які виявилися недоцільними для роботи в шахтах і на заводах.

 

У силу специфічних умов праці і використання фабричних матеріалів змінювався і крій одягу: з широкого він став вужчим, жіночу сорочку почали шити значно коротшою, широкі рукави її поступилися місцем перед коротким, до ліктя. У святкові дні носили вовняні приталені кофти з великим стоячим коміром, з фалдами, що розходилися на спині, з широкими рукавами, які звужувалися до зап’ястя, і вовняні (а менш заможні — ситцеві) спідниці. Ця так звана «парочка» була переважно одноколірною. Голову пов’язували хусткою. Змінився і верхній нагрудний жіночий одяг. До спідниці із ситцю або сатину почали носити такі ж кофти різних фасонів (на ваті).

 

Змінився і чоловічий одяг. Поряд із селянською сорочкою почали з’являтися косоворотки, принесені на шахти і заводи України російськими робітниками. Полотняні сорочки заправлялися в штани. У святкові дні поверх білої сорочки надягали іншу — темного кольору, як правило, з ситцю або сатину. Характерним став костюм, що складався з піджака, штанів і жилетки з фабричних матеріалів («трійка»). Молоді робітники у вихідні дні старались одягатися більш чепурно — у плисові штани, ситцеву або сатинову сорочку і піджак. Взуттям служили чоботи. Верхнім чоловічим одягом були піддьовки типу легкого пальта міського крою. Проте найчастіше носили піджак. На початку XX ст. поширився одяг на ваті, що кроєм нагадував піджак (московка). Головним убором став картуз.

 

І. Франко залишив такий опис селянсько-міського одягу робітників Бориславського нафтового району: «Чорні, зароплені кафтани, лейбики, сіряки та чорні такі ж сорочки, переперезані то ремнями, то шнурками, то ликом... пошарпані та закопчені шапки, капелюхи, жовнярські «гольцмици» (шапки, які приносили з війська вислужені солдати або купували на базарі у торгівців старим одягом), бойківські повстяні з крисами та підгірські солом’яники».

 

Святковий одяг бориславської робітниці І. Франко змальовує так: «Червона шалінова хустка на голові і спідничка перкалева, не нова вже, то правда, але зашанована сорочка «картанова» (з фабричного полотна), білесенька червоним шовком стебнована в звіздочки. Чоботи пасові і кармазинова крайка».

 

Поряд з побутовим формувався робочий одяг, який відповідав характеру виробництва. Металурги носили на заводах фартух з полотна, підпоясаний мотузкою. На голову влітку надівали картуз, узимку — хутряну шапку — папаху, звичайно із суконним верхом, а на ноги взували лапті з полотняними онучами, рідше — чоботи. До постолів для ізоляції від гарячої долівки прикріпляли дерев’яні дощечки. Руки оберігали від опіків суконними рукавицями, підшитими шкірою.

 

У комплекс робочого одягу шахтарів Донбасу входили брезентова сорочка «шахтьорка» і штани; верхній одяг — піджак на ваті, чуні або чоботи. При спуску в шахту на ноги взувалися чуні, обмотані грубими онучами, їх виплітали з конопляних мотузків спеціальні майстри — чунники.

 

У цілому процес формування нових видів робочого одягу на Україні проходив на базі збереження більш доцільних і практичних частин селянського одягу в поєднанні з елементами міського.

 

Міщанський одяг в основному зберіг тип давнього українського народного одягу, проте в ряді районів дещо запозичив з шляхетського вбрання. Значний відбиток на нього наклала та обставина, що міщанство поповнювалося за рахунок ремісників та дрібних торгівців, які поряд з своєю провідною виробничою діяльністю часто займалися землеробством і тваринництвом. В колориті одягу переважали білі, чорні і червоні барви.

 

Чоловіки-міщани носили виготовлену з тонкого полотна сорочку зі зборками і широким коміром; рукави — з клинами і подвійними плечима (прирамками) з дудами або лиштвами при зап'ясті. Шию завжди пов’язували шовковою або бавовняною хусткою. Штани підперезували ремінцем, заможні міщани — литими поясами, тканими золотом і сріблом. Взимку носили суконні голубі штани (шаровари) з кишенями по боках. У деяких місцевостях західних областей України побутували шкіряні штани (плюдри).

 

Основними формами міщанського верхнього одягу були довгі до колін жупани з фабричної тканини. Вони виготовлялися з вузькою талією зі зборками, з стоячим або відкладним коміром і прикрашалися кольоровими накладками з червоного сукна. Жупани характеризували матеріальне становище людини. Не даремно приповідка каже: «Убрався в жупан, то гадає, що пан.

 

Довшою і просторнішою за жупан була капота, поли якої заходили одна на одну.

 

З верхнього одягу були поширені також рукавні півжупанчики із легкої тканини зі стоячим коміром, поверх якого викладався комір сорочки. На початку XX ст. міщани в більшості носили суконні або бавовняні безрукавки (камізельки).

 

Крім цих основних форм верхнього одягу у міщан побутували чимари (чемерки), пишно оздоблені кольоровими нашивками по швах, навкруги кишень. Під кінець XIX ст. у побут ввійшли короткі каптани — куртки або чекмани.

 

Заможні міщани носили лисячі півшубки, бідніші — чорні тулупи або шуби, звичайно покриті сірим сукном. На Поділлі вживали бекеші на хутряній підкладці, покриті фабричним сукном. У невеличких містечках побутували тулупи, овечі кожухи з різноколірними аплікаціями зі шкіри.

 

Головним убором служили шапки з суконними верхами («шапки на завісах»), а влітку чорні або білі капелюхи (кайстрові капелюхи). Крій взуття був двох видів — угорським і руським. При першому з них чобіт складався з двох кусків передника — пришв і зап’ятка, зшитих по боках. Пришви і холяви часто кроїлися з одного куска шкіри. При руському крої пришви викроювалися з окремого куска, а холяви були з одного куска зшитої шкіри. Такі чоботи побутували також серед селян.

 

До жіночого комплексу одягу входили льняна та перкалева сорочки зі шлярочками при зап’ясті та довга, до самих п’ят спідниця (сподниця) зі зборками навкруги поясниці і прорізом збоку. Ззаду спідниці зав’язувалися тороками з тієї самої тканини. Заможні міщанки виготовляли їх з дорогих вовняних золототканих тканин і обшивали шовковими тасьмами, фальбанами. Взимку носили спідниці, пошиті разом з керсеткою, так звані куцбайки. На переді спідниці прикривалися білими запасками або кольоровими фартушками. У святкові дні міщанки вибиралися в атласні кольорові спідниці.

 

Плечовим одягом були шовкові, на підкладці, керсетки з клапанами довкруги талії. Напереді вони застібалися шнурками. Керсетки завжди виготовлялися з тієї самої тканини, що і спідниці, і колоритно створювали художній ансамбль. Підлітки носили сукні без рукавів (душки).

 

У свята одягали шовкові катанки на підкладці з відкладним коміром і великими вилогами напереді. Бідніші міщани шили катанки з синьої вовняної тканини.

 

Головним убором служили хустки, а в деяких місцевостях західних областей України рантухи. Як прикраси вживали багате намисто, дукачі, заушниці, срібні персні тощо.

 

На ноги міщанки взували чорні чобітки, черевики з високими каблуками на корках, а також ціжемки, які були значно вищі за черевики. Необхідним компонентом взуття були нитяні панчохи.

 

Локальні особливості одягу міщан відбивалися в колориті і деяких прикрасах. Так, наприклад, міщани Миколаєва на Львівщині носили опанчі, або жупани, ясно-голубого кольору з червоними нашивками. В Яворові і Янові тулупи і капоти були зелені, в Куликові — сині, в Угнові — зелені, в Болехові — темно-коричневі. В Косові вбирали ясно-сині жупани або чорні сердачки, в Кутах — сині куртки, в Бучачі — голубі. У Теребовлі побутували зелені та голубі кунтуші і чорні та гранатові жіночі халати. Потелицькі міщани носили каптани, не підперезувані поясом. На Харківщині одягалися в плисові півкаптани і темні свити, які також не підперізувалися; міщанки вбиралися в каламайкові спідниці, вибійчані шушони, кожухи з білих смушків і парчеві очіпки.

 

На початку XX ст. цей традиційний одяг почав зникати. Вживався він лише при різних ремісничих цехових церемоніях. Типовим все більше ставав одяг загальноєвропейської міської форми.

 

К. І. Матейко

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...