Українське народне вбрання XIX — поч. XX ст.

Українське народне вбранняЗа радянських часів народна творчість досягла величезних успіхів. Широ­кою популярністю не тільки в Радянському Союзі, а й далеко за його межами користуються твори українських народних майстрів.

Значне місце серед багатьох видів народної творчості посідає мистецтво вбрання. Убрання безпосередньо зв’язано з визначними подіями в житті людини: з народними свя­тами, весільними обрядами, з усім укладом побуту. В ньому чи не найяскравіше і найви­разніше виявляється основна властивість народного декоративного мистецтва: вміння народ­них майстрів за допомогою простих логічних засобів органічно поєднувати утилітарність і красу.

Народне вбрання є синтетичним видом мистецтва. Воно включає до єдиного худож­ньо-утилітарного ансамблю мистецтво крою, ткацтво, вишивку, аплікацію, плетіння, обробку шкіри, металу, перукарство тощо.

Багато творчої винахідливості і фантазії вклав український народ у його створення. З великою майстерністю добирались співвідношення кольорів, створювалось невичерпне ба­гатство орнаментальних прикрас. Розв’язуючи певний силует убрання, народний майстер прагнув ефективніше і ощадливіше використати матеріали, що були в його розпорядженні.
Самобутнє і оригінальне у своїй основі українське народне вбрання створювалося не ізольовано. Його не можна розглядати окремо від убрання інших слов’ян та народів Східної Європи і, насамперед, братніх російського та білоруського народів, з якими ук­раїнці зв’язані спільним походженням і найтривалішими культурними зв’язками.

Східний вплив на чоловічий костюм районів, що межували із степом, також не під­лягає сумніву. Уклад усього життя південних районів України сприяв засвоєнню деяких особливостей одягу, створених умовами напіввійськового життя степовиків. Так, напри­клад, довгі поли старослов’янської сорочки забирались в широкі штани степового крою. Плечовий одяг до стану підперезувався широким вовняним або шовковим тканим поясом.

Жіноче українське вбрання — більш самобутнє. Воно лишилося в значній мірі осто­ронь від східних степових впливів. До середини XIX ст. в ньому зберігались старовинні традиції як в крої, так і в орнаментації та матеріалі.

Окремі предмети народного вбрання різних районів України збереглися в основному з XVIII ст. Однак про цільний комплекс одягу XVIII — початку XIX ст. ст. можна су­дити головним чином з описів і зарисовок художників. Серед таких пам’яток найбільший інтерес становлять малюнки типів українського вбрання, зроблені невідомим майстром на замовлення історика А. Рігельмана. В XIX ст. ці малюнки були літографовані і стали додатком до видань книг А. Рігельмана та А. Шафонського.

Значний матеріал по вивченню українського народного вбрання в першій половині XIX ст. дають малюнки в рукопису доктора медицини Де ла Фліза (1848—54 рр.).

В XIX ст. художня своєрідність і барвистість українського народного вбрання при­вертає увагу видатних українських та російських художників: Т. Шевченка, В. Тропініна, В. Штеренберга, Л. Жемчужникова, І. Соколова, К. Трутовського, І. Рєпіна, В. Маковського, П. Мартиновича, О. Сластіона, М. Пимоненка, І. Труша, О. Кульчицької, художника-етнографа Г. Павловича та інших. їх малюнки та картини, зроблені з натури, можуть бути цінними художньо-історичними документами.

Систематичне вивчення українського народного одягу починається з другої половини XIX с'т. В дореволюційний період у роботах Я. Головацького, П. Чубинського, В. Шухевича, Б. Познанського, X. Вовка (Волкова) та інших зібрано фактичний матеріал. Однак у ряді праць, особливо у X. Вовка, проявляються буржуазно-націоналістичні тенденції, автори штучно відривають культуру українського народу від культури братніх народів — російського та білоруського.

За радянський час зроблено великий крок уперед в галузі вивчення етнографії та на­родного мистецтва України. Серед найбільш важливих праць, присвячених народному укра­їнському вбранню, слід відзначити твори В. Білецької, Г. Стельмаха, І. Симоненка, Г. Маслової, М. Шмельової та інших.

Завдяки роботам радянських вчених вже стає можливим розглядати і цю важливу га­лузь народного мистецтва в правильній історичній перспективі, в органічному взаємозв’язку з культурою братніх російського і білоруського народів. Дослідження, зроблені в останні роки, дозволяють глибше зрозуміти значення специфічних рис, характерних для народ­ного вбрання окремих областей України, соціально-економічні і географічні умови, що віді­грали роль у їх виникненні.

Народне вбрання не є чимось застиглим, раз назавжди встановленим. Складний ком­плекс одягу, взуття та прикрас, який ми називаємо українським народним убранням, ство­рювався протягом століть.

Історія одягу поділяється на три етапи його створення: найдавніший — коли постать огортали прямокутним, спеціально витканим шматком тканини; другий — коли одяг вже шили з прямокутних шматків тканини, з’єднаних яким-небудь швом, і третій — коли одяг шили з тканини, покроєної за формами людської фігури.

В українському народному вбранні спостерігається поєднання цих трьох форм. Для першої характерні основні типи поясного одягу— запаска, плахта, обгортка. Друга форма — сорочки та штани, скроєні з прямоліній­них шматків тканини. З другої половини XIX ст. вже широко використовується одяг, ство­рений за формами фігури людини — керсетка , чумарка та ін.

Приблизно до 70 рр. XIX ст. народний одяг виготовлявся переважно з тканин домаш­нього виробництва.

В пореформений період у зв’язку з розвитком капіталізму частина збіднілого і беззе­мельного селянства залишає села і перебирається в промислові райони. Однак розвиток капіталізму і загострення класовий протиріч на селі не привели до знищення дрібного селянського господарства, а тим самим і домашнього виробництва сировини та одягу.

З розвитком промислового виробництва починають з’являтися на селі дешеві фабричні вироби, які народ пристосовує до традиційних форм одягу.

У центральних районах поступово зникає складний жіночий убор голови — намітка. Вовняну плахту домашнього ткання заміняє спідниця, пошита з фабричної матерії.

Ще більш докорінної еволюції зазнає чоловічий костюм. З початку XX ст. починають зникати з побуту широкі штани. З’являється чумарка з фабричної матерії.

Широко розповсюджуються в селі не лише матеріали, а й готові предмети одягу фаб­ричного виробництва, по крою спільні для Росії та України.

Зміни відбуваються і в характері орнаментації та прикрашенні вбрання. Ткані узори витісняє вишивка. В кінці XIX сг. стрункі за характером геометричні вишивки часто замі­няються рослинним орнаментом. Все більше проникають в народну орнаментацію натура­лістичні візерунки, запозичені з модних журналів для вишивання. Отже, порушується ко­лишня викінченість, цільність художнього оформлення одягу.

За радянських часів у розвитку українського народного вбрання відбуваються великі зрушення. В епоху будівництва комунізму поступово ліквідуються основні відмінності між містом і селом. Іншими стали умови життя в новому колгоспному селі.

Народне вбрання в наші дні набирає інших форм, відповідно до соціально-економіч­них змін, що відбуваються в соціалістичному суспільстві. Виробництво народного вбрання, подібно до інших видів народного мистецтва, набирає форм художніх промислів на базі співробітництва художників-фахівців і народних майстрів.

Особливо після Великої Вітчизняної війни, одночасно із зростанням добробуту трудя­щих, зростає зацікавлення творами народного мистецтва. Як на селі, так і в місті народ звертається до кращих своїх традицій у художньому оформленні святкового вбрання.

В нашому альбомі ми вважаємо за доцільне не обмежуватися показом класичної спад­щини, а й подати деякі приклади сучасних модних костюмів, створених на основі викори­стання кращих прогресивних народних традицій.

Дійсно, без творчого використання національної художньої спадщини тепер уже не­можливий розвиток радянської художньої промисловості, зокрема такої, як створення но­вих форм одягу. Вже перші приклади, наведені в цьому альбомі, свідчать, які великі пер­спективи відкриваються в цій галузі.

Українське народне вбрання, що пройшло такий великий шлях еволюції, при всіх спільних рисах відзначається великою різноманітністю. Не тільки в областях, айв окре­мих селах одяг має специфічні риси.

Розглянути всі ці дрібні відмінності, звичайно, неможливо. Однак необхідно виділити певні великі етнографічні райони, в яких у силу історичних, економічних і географічних причин в якійсь мірі існують різні комплекси народного вбрання. Таких основних районів можна виділити п’ять. Передусім, це Середнє Подніпров’я з лівобережними і степовими районами. Ця область здавна відігравала провідну роль в економічному, політичному і куль­турному розвитку українського народу, в його боротьбі за братню єдність з великим росій­ським народом. За сучасним адміністративним поділом сюди входять Київська, Житомир­ська, Чернігівська, Сумська області (без північної смуги), Черкаська, Полтавська, Харків­ська і частково Кіровоградська, Луганська та Дніпропетровська області.

Специфічні риси має Полісся — широка північна лісова смуга, що простяглася від Сумщини до Волині. Сюди входять північні райони Сумської, Чернігівської, Київської і знач­на частина Житомирської, Ровенської та Волинської областей.

Господарськими і етнографічними особливостями відрізняється Поділля, що має ряд спільних рис з Середнім Подніпров’ям. За сучасним адміністративним поділом це, в ос­новному, західна частина Черкаської (Уманщина), Вінницька, Хмельницька і східні ра­йони Тернопільської області.

Заселення південних степових районів і Криму почалось, приблизно, з кінця XVIII — поч. XIX ст. Переселенці принесли з собою різне начиння, одяг, звичаї. Тому в Миколаїв­ській, Херсонській, Одеській і Кримській областях зустрічаються, з незначними змінами, комплекси вбрання, характерні для Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля.

У XIX ст. в південно-східних степових районах почали розвиватись великі капіталі­стичні підприємства з найманою робочою силою. Тут все більш широке застосування дістали фабричні матеріали і навіть предмети одягу масового фабричного виробництва.

Більш різноманітну картину являють західні райони України. Тривалий час, до воз­з’єднання всіх українських земель, ця територія була роздрібнена, перебувала під націо­нальним гнітом сусідніх капіталістичних країн.

В більшості сіл аж до 40-х років XX ст. переважало домашнє виробництво тканин і одягу, в якому збереглись архаїчні риси. Кожне село мало свої, часто значні, відмінності в народному вбранні, особливо в характері ткацтва, вишивки, прикрасах. На характер народного одягу дуже впливали господарські і географічні умови. Таким чином, специфічні риси можна прослідкувати в одягу східної Галичини (сучасної Львівської і частини Терно­пільської областей), Буковини і Покуття (Чернівецька і Станіславська області без гірських районів), гірських районів Карпат (Станіславська і частково Львівська та Чернівецька області) та Закарпаття.

Народне вбрання правобережного Середнього Подніпров’я та Лівобережжя характе­ризується багатьма спільними рисами. Тут розповсюджені жіночі і чоловічі сорочки, зіб­рані коло шиї. В степовій частині чоловіки носили і сорочки-чумачки.

Основним поясним одягом жінок у свята була шерстяна плахта з кольоровим фарту­хом, а в робочий час — дві темні запаски або чорна дерга.

Чоловічі штани наддніпрянського і широкого степового крою шились із простого сиро­вого полотна або вибійчаної тканини.

Як верхній одяг були розповсюджені свити з двома «вусами» (вставними клинами ззаду), білі — у жінок і сірі чи темні — у чоловіків. Іноді свити зовсім скромно прикраша­лись вишивкою.

Жіночим верхнім плечовим одягом поряд із свиткою була також юпка, пошита пере­важно з фабричної тканини. Зимою жінки і чоловіки носили білі кожухи, оздоблені апліка­цією з кольорової шкіри та вишивкою. Зверху на свиту і кожух у негоду чо­ловіки одягали сіряк-кирею з капюшоном.

Як взуття по всій території в XVIII ст.— на початку XIX ст. були розповсюджені шкі­ряні постоли, що пізніше вийшли з ужитку.

Жінки в свято та взимку взувалися в чоботи-сап’янці кольорової шкіри або чорно­бривці з боковим швом на халявах. Літом ходили босоніж. Чоловіки носили чорні виво­рітні чоботи, а парубки в свято часом і сап’янці.

Убори голови були дуже різноманітні. Жінки ховали волосся під очіпок, переважно високий спереду, поверх очіпка вив’язували білу намітку. Дівчата- на коси одягали в свято високі вінки, в будень — пов’язували голову стрічкою. Чоловіки підстригалися в кружок, зимою і літом носили високі смушеві шапки циліндричної або стіжкуватої форми.

Загальний колорит вбрання, особливо на Лівобережжі, був світлий, білий, збагачений яскравими кольорами вовняних плахт і поясів, вінків, червоного намиста та стрічок.

Для вишивання там використовували рослинні волокна, лляну нитку, що мало піддає­ться тривкому фарбуванню природними барвниками. Звідси світлотіньові ефекти біло- сірого вишивання гладдю-лиштвою або прозорими мережками та вирізуванням. Одяг з та­кою вишивкою зручно носити в літню спеку. (В північній лісовій смузі України вирізу­вання мало поширено).

Полтавщина, завдяки суто землеробському характеру господарства, найдовше збері­гала створені в цих умовах риси народного вбрання. Полтавська жіноча сорочка, переваж­но з уставками, шилася з великим шийним викотом. Вузенький комір, чохли та пазуха не вишивалися. Широкі рукава в другій половині XIX ст. мали тридільну вишивку (полик, підопліччя, вишивка рукава) і пришивались до уставки маленькими зборочками — «пухликами». До кінця XIX ст. їх вишивали тільки лляними одноколірними нитками: біли­ми, сировими або підфарбованими корою.Плахта та запаски разом з вишиваною лиштвою сорочкою доходили до кісточок; такої ж довжини з кінця XIX ст. шили і рясні спідниці. По­ясний одяг підперезували червоним поясом або крайкою; кінці пояса з великими, часом кулястими китицями зав’язували ззаду.

вбрання XIX — поч. XX ст.Дівчата в XIX ст. заплітали в коси кольорові стрічки — кісники. В свято одягали висо­кий «чубатий» вінок, а в другій половині XIX ст. пов’язували голову хусткою так, щоб тім’я лишалося невкритим. На ногах носили чоботи з кольорової шкіри. Кер­сетки, що з’явилися в другій половині XIX ст., шили з фабричних кольорових тканин. Полтавська керсетка досить довга, ззаду має високий стан, спереду не схоплена в стані, а просто спадає долу.

Оформляється вона, в основному, аплікацією з оксамиту або іншої темної тканини.

Чоловічі сорочки в лісостеповій частині шилися з уставками і неширокими рукавами без чохол, у степовій — переважав крій чумачки з дуже широкими рукавами та великою вишиваною пазухою. Вишивали їх, як і жіночі сорочки, лляною ниткою. В Подні­пров’ї шили сорочки стрілкоБІ та з настьолами. В другій половині XIX ст. поширюється мода шити рукава до чохол. У XVIII — XIX ст. ст. носили білі свити, пізніше — сірі та чорно-рудуваті з двома-грьома вусами. Свити порівняно короткі, до колін. В кінці XIX ст. з’явилися свити з відрізною спинкою, в дрібні складки ззаду.

У другій половині XIX ст. поширюється чоловіча «жильотка» з мануфактурної тка­нини, а також чумарка криволінійного крою за фігурою.

Колишня Слобожанщина (південна Сумщина, Харківщина) та північна Луганщина в убранні дещо близькі до Полтавщини.

З кінця XIX ст. жіночі сорочки мають там вишивані стоячі коміри і чохли. Чоловічі сорочки — з уставками або стрілкові. З другої половини XIX ст. поширюються сірі та темні свити. Вони довші за полтавські, відмінністю їх є дуже довгі рукава, що утворюють поперечне призбирання.

Керсетки, часом дуже довгі, оформлюються на грудях зубчастою аплікацією.

Верхній одяг Слобожанщини відзначається багатством оздоблення, вишивкою та аплі­кацією. Особливо багато орнаментовані охтирські та богодухівські кожухи, вишивані різно­колірною волічкою (пізніше — гарусом) на полах, спині та комірі. Убрання голови у жінок та дівчат такі ж, як і на Полтавщині. Чоловіки, крім звичайних шапок, но­сили «капелюхи» або «малахаї» з сукняним верхом, навушниками і потилишником.

Дніпропетровщина за характером убрання наближається до південної Полтавщини.

Найвиразнішою відмінністю жіночих сорочок на Дніпропетровщині є чотирикутний шийний викот. Він зберігається і при новішому крої типу «волошки», а також характерний для керсеток та юпок.

Особливістю жіночого вбрання голови на Дніпропетровщині був так званий «капор»— звужений з боків червоний шовковий очіпок, на який раніше накладалася намітка, а з кінця XIX ст. пов’язувалася квітчаста хустка.

З другої половини XIX ст. на Дніпропетровщині, раніше ніж в інших областях, роз­повсюджуються фабричні вироби і відчувається вплив міської моди.

Південна частина Чернігівщини непомітно переходить від Полтавщини до Полісся, а частково до Київщини. В цих районах рукава жіночих сорочок ширші, часом у півтори пілки. Уставки пришиваються так званою чернігівською розшивкою — широким змережен- ням з ромбічним кольоровим орнаментом. Крім вишивок, поширених на Полтавщині, тут зустрічається «набирування — човники» —двоколірний шов (червоно-білий, синьо-білий, чорно-білий) з суцільним зашиванням ромбічної фігури.

З поширенням фабричних тканин у другій половині XIX ст. особливо улюбленим стає так званий кубовий ситчик, з якого шиють керсетки, юпки та рясні спідниці. Черні­гівська керсетка трохи коротша за полтавську і обов’язково має справа косу кишеньку, оформлену аплікацією. Різноколірні стрічки, що прикрашують святкове дівоче вбрання і стелються по спині, прив’язують до намиста.

Чоловічі сорочки оформляються суцільним вишиванням маніжки переважно новою хрещиковою технікою.

В Подніпров’ї та південній Чернігівщині в середині XIX ст. верхнім жіночим одягом, крім свити, була так звана байова юпка з кольоровими «перчиками» і великим виложистим коміром-пелериною, пошита на три вуси.

Більш виразну специфіку має південна Київщина.

Жіноча сорочка, поряд з кроєм рукавів з уставками, має крій з суцільними рукавами, вшитими перпендикулярно до станка. Київська сорочка звичайно мала стоячий комір і вже в середині XIX ст., крім вишивки лляною ниткою (вирізування, мережка, гладь), вишива­лася кольоровою (червоною та синьою) бавовною, а пізніше, як на Поділлі, сполукою чер­воної, чорної, жовтої та білої заполочі в техніці набирування, що суцільно застилає по­лотно.

Буденним поясним одягом були дві запаски: задня — чорна, передня — синя. В свято носили плахту. Властивим Київщині було зав’язування кінців пояса не тільки ззаду, а й спе­реду або збоку. В околицях Канева, Корсуня, Сміли сорочка з запаскою була короткою — до колін. Уже в середині XIX ст. на зміну запаскам з’являються доморобні смугасті літники , а також спідниці і попередниці з фабричної вибійчаної тканини.

Жіночим плечовим одягом була біла свита без коміра або з викладаним, а часом і шальовим коміром, облямованим темним шнуром або чорною тканиною. Уже з середини минулого сторіччя починають шити кольорові юпки з доморобної вовняної баї з «перчи­ками», а пізніше з фабричного краму. Білі та кольорові свити-юпки шилися зви­чайно з трьома вусами. З другої половини сторіччя поширюються і жіночі свити з домороб­ного темного сукна. Вони шиються, як чоловічі — з рясами (складками). Крім білих або вкритих смугастою тканиною коротких кожушанок, носили довгі вільні тулуб’ясті кожухи, багато орнаментовані аплікацією з кольорового сап’яну. Виробництвом таких кожухів Вславилися Богуслав та Брусилів.

У другій половині XIX ст. асортимент жіночого плечового вбрання Київщини збага­чується керсеткою. Вона коротша за полтавську, прилягає до стану, пошита з фабричної шерстяної, шовкової, а також бавовняної тканини здебільшого червоного кольору. Київські керсетки мають багато оформлений нижній кут правої поли, так званий «наріжник».

Взувалися тоді в жовті та червоні чоботи або чорнобривці — чоботи на підківках, а також у чорні та червоні черевики.

У першій половині XIX ст. в близьких до Києва повітах чоловічі сорочки, як видно на старих малюнках, були призбирані коло стоячого коміра. Комір вишивався кольоровим набируванням або лиштвою. В кінці XIX ст. поширилася мода на нашивні, вишивані лишт­вою або хрещиком суцільні маніжки на сорочках. У південних повітах носили сорочки-чумачки, заправлені в полотняні або пістрякові штани наддніпрянського крою, та підперезувалися червоними або зеленими тканими і плетеними поясами. Як плечовий одяг носили чорно-рудуваті, рідше сірі або білі, свити доморобного сукна, а також не дуже довгі темні кобеняки з фігурно виробленим капюшоном (кобкою). Свити та кобеняки під- перезували поясом. Як в XIX, так і в XX століттях темні свити шилися до ряс, з прохідкою, з стоячим комірцем і не прикрашались ніякою орнаментацією.

Високі з чорного та сивого смушка шапки з сукняним верхом мали циліндричну форму. Чоботи носили переважно чорні, зрідка кольорові. У XVIII — поч. XIX ст. ст. до роботи взували і постоли. Наприкінці XIX та на початку XX ст. модними були чоботи з халявами, зібраними в гармошку. Тоді ж носили доморобні темні і білі повстяні або плетені з со­ломи брилі, а також кашкети військового фасону.

Полісся ще наприкінці XIX ст. зберігало в своїх болотах і непроглядних лісах чимало архаїчних рис у народному побуті та вбранні. На досить великій його території, незва­жаючи на певну спільність економічних і географічних умов, існують і порайонні відмін­ності.

Насамперед — це особливості лівобережного та правобережного Полісся, що скла­лися завдяки історичним причинам, по-друге, особливості південної Волині, що межує з Поділлям та північно-західним Прикарпаттям.

Давній комплекс одягу, що затримувався на правобережному Поліссі мало не до пер­шої світової війни, мав такі ознаки:
Жіночі сорочки з виложистим коміром шилися з уставками переважно з сирового або напіводбіленого полотна і оформлялися технікою ткання та швом, званим «затягуванкою», вишивкою, що повторює форми тканого орнаменту. Основним кольором був черво­ний, іноді вкраплювався синій.

Чоловічі сорочки з уставками або стрілкові носили поверх не дуже широких штанів і підперезували вузьким ременем з мідною пряжкою. Плечовим одягом як для жінок, так і чоловіків була свита — сірняга.

Убрання голови дівчат — червона вовняна стрічка, жінок — біла намітка або обрус. Чоловіки носили повстяні йоломки або сукняні чотирикутні магерки.

Специфічним для вбрання жінок лівобережного Полісся є поясний одяг — плахта з дрібними картками-клітинками. В середині XIX ст. поширений і червоний андарак домо­робної волосової тканини, оформлений тканим або вишиваним різноколірним орнаментом. У другій половині XIX ст. носили білі керсетки доморобного сукна з поперечною кише­нею з правого боку. Такі ж керсетки, тільки темні, носили і чоловіки. Для лівобережного Полісся характерні також темні чоловічі свитки.

На початку XX ст. специфічні риси в чоловічому вбранні Полісся і на Лівобережжі починають зникати: поли сорочки вправляють в штани, замість йоломків носять шапки та кашкети, личаки замінюють чобітьми.

В орнаментації жіночих та чоловічих сорочок, замість техніки узорного ткання та укра­їнських народних швів, поширюється техніка вишивання однобічним хрещиком.

Північна смуга правобережного Полісся (північ Київської та Житомирської областей і лісові райони Ровенської та Волинської областей) — це територія, де найдовше збереглися старі традиції народного вбрання.

Рукава жіночих сорочок ще й досі оформляються тканим узором човниковою техні­кою. Ткання або суцільно вкриває орнаментом рукав або оформляє його попе­речними смугами різної ширини. Прості вузенькі червоні та в невеликій кількості сині смуж­ки часом перетинають весь купон жіночих і чоловічих сорочок. Рукав закінчується чохлами.

Поясним одягом колись були дві запаски, переткані кольоровими поперечними смуж­ками, але вже в XIX ст. їх заміняє червоний літник в подовжні різноколірні смуги. На літник одягають вовняну або лляну орнаментально переткану запаску — попередницю. На Коро- стенщині і досі тчуть і носять килимові запаски різноколірного, досить складного геоме­тричного орнаменту. Літник і запаска підперезуються вовняною кольоровою крайкою. В XX ст. замість літників поширилися рясні спідниці фабричної тканини, пере­важно червоні, з кількома нашивними поперечними смугами іншого кольору.

Плечовим одягом як для жінок, так і для чоловіків у XVIII та XIX сторіччях була біла свита. У чоловіків зустрічаємо і сіру свиту. Свити шилися з двома опуклими вусами, скромно оформленими червоними або чорними шнурами та вишивкою. Рукава закінчу­вались закарвашами (закотами), обрамленими шнурами та вишивкою.
Кожухи шилися набіло, до стану і часом оформлювалися в стані вишивкою.

Жінки, виходячи з дому, одягали на кольоровий очіпок білу намітку. В другій половині XIX ст. поширюються спочатку білі вишивані хустки, а пізніше квітчасті, фабричного ви­робу. Молодій під час весілля відрізали коси (Ковельський район). Підстрижене волосся молодиця випускала з-під очіпка та хустки.

Чоловіча сорочка з уставками або стрілкова підперезувалася ремінцем з пряжкою, до якого підвішувались складаний ніж і кресало.

Штани — помірно вузькі, з сирового полотна або переткані кольоровими смужками. На голові — повстяний йоломок або сукняна сіра магерка з чотирикутним верхом, обшита чер­воним або синім шнуром. У XIX ст. чоловіки і жінки носили личаки. Чоботи взували тільки у свято або часом зимою. В XX ст. личаки зникають з побуту.

Вбрання південно-західного Полісся

(на південь від лінії Луцьк, Ровно, Новоград-Во- линський) де в чому наближається до одягу східної Галичини та північного Поділля, його особливості найяскравіше виявляються у верхньому плечовому одязі. Саме звідси в жіно­чому вбранні Полісся поширюється в XIX ст. короткий безрукавний одяг — снуровиця і гор- сет.

 

Характерні властивості цієї місцевості відбиваються в покрої та оформленні свит­ки.

Чоловіки, крім сірих свит, носять і темні. Як жіночі, так і чоловічі, вони, незалежно від кольору, шиються не з вусами, а з рясами (як темні свитки південної Київщини). Поли вгорі закінчуються клипнями (лацканами), у жінок оформляються шнурами, ви­шивкою або кольоровим сукном. Шнурами, переважно червоними, іноді синіми, та різнобарвною вишивкою оформлtext-align: justify;яються кишені, ряси коло стану, поли, комір, закарваші рукавів, а також шви на спині. В кінці XIX ст. шиються свитки відрізні в стані, з дрібними зборами ззаду.

Крім свиток, жінки носять коротенькі «кусани» тем­ного доморобного сукна. Кусан по швах і полах оформляється кольоровою вишивкою та аплікацією з червоного або синього сукна.

Поділля, зберігаючи дуже давні східнослов’янські традиції (наприклад, тваринний ор­намент) в оформленні вбрання та предметів побуту, збагачувалося протягом своєї історії за­хіднослов’янськими і, можливо, західнокавказькими елементами, творчо перекомпанову- вало їх, вводило до своїх художніх традицій.

Своєрідні господарські умови створили відмінний колорит убрання Поділля. Вівчар­ство здавна було там важливою галуззю народного господарства. Нитки, випрядені та зсу­кані з овечої вовни, були основним матеріалом для вишивання. Пряжа тваринного похо­дження легко і міцно сприймає багату палітру природних барвників. Звідси і поліхро­мія вишивок південно-західних районів Поділля. Поряд з кольоровою вишивкою скрізь на Україні зберігається і вишивка «білим по білому» лляними та конопляними нитками. До­мінуючий чорний колір виявляється у вишивках низзю, а також і в усій колористичній гамі вбрання: в чорних свитках, чорних запасках — горбатках і т. д.

У жіночому вбранні Поділля майже до XX ст. зберігались давні традиції. Для нього типова сорочка з суцільними рукавами, пришитими паралельно до станка, зшита декоратив­ними різноколірними розшивками. Поділки сорочки здебільшого не вишиваються. її носять з великим напуском на пояс. Поясний одяг — горбатка — це прямокутний шматок тканини, яким огортають стегна. Тканина переважно чорна, іноді вводиться кольорова нитка. Один або дві кінці горбатки підгортаються і закріплюються тканим поясом або вузькою край­кою.

Верхнім одягом є свита темного сукна з шалевидним коміром, іноді багато оформлена вишивкою. Давня манта-гунька — з темного сукна. Кожухи шили до стану з відкладним або шалевидним коміром і пишно прикрашали вишивкою. В південних районах кожухи були короткі із стоячим коміром.

Убрання голови дівчат — стрічка, а в свято — вузенький вінок. На відміну від вінка, який носять в центральних областях України, на Поділлі ззаду вплітають більші квіти, спереду — менші. Зимою квіти заміняє пофарбоване качине пір’я. Жінки носили невисо­кий циліндричний очіпок і намітку або нафраму.

Комплект чоловічого вбрання XIX ст. складався з сорочки, кроєної вперекидку (як чумачка), з вільними рукавами, досить високим стоячим коміром. Зшита вона декоратив­ними швами. Сорочку в східній частині Поділля зСвоєрідні господарські умови створили відмінний колорит убрання Поділля. Вівчар­ство здавна було там важливою галуззю народного господарства. Нитки, випрядені та зсу­кані з овечої вовни, були основним матеріалом для вишивання. Пряжа тваринного похо­дження легко і міцно сприймає багату палітру природних барвників. Звідси і поліхро­мія вишивок південно-західних районів Поділля. Поряд з кольоровою вишивкою скрізь на Україні зберігається і вишивка «білим по білому» лляними та конопляними нитками. До­мінуючий чорний колір виявляється у вишивках низзю, а також і в усій колористичній гамі вбрання: в чорних свитках, чорних запасках — горбатках і т. д.абирали в штани, а на за­ході носили навипуск. Пояс тканий або плетений. Штани на східному Поділлі — типу над­дніпрянських, західніше — вони вузькі.

Верхній одяг переважно темного сукна. Прямоспинна манта-гунька (Тульчин, Бер- шадь) і широка довга свитка з шалевидним коміром, оздоблена кольоровою вишивкою та шнурами. Свитка-опанча — з декоративною маленькою кобкою (капюшоном). Взуттям слу­жили шкіряні постоли, що поступово до XX ст. зникли, та чорні чоботи. Чоловічим убо­ром голови була стовбата чорна смушева шапка з сукняним верхом та розрізом ззаду. Літом носили солом’яний бриль.

У жіночому вбранні на початку XX ст. відбулися зміни. Поширюються сорочки, по­шиті з тонкої бавовняної тканини. Найбільші зміни відбуваються в поясному одягу. Запаска- горбатка та літники з доморобної тканини на початку XX ст. на сході Поділля починають зникати і замінюватися спідницями з фабричної бавовняної тканини, яка кольором зде­більшого наслідує гаму тонів старого одягу.

В чоловічому вбранні до XX ст. змін небагато. На межі XIX та XX ст. ст. модною була сорочка з еишитою маніжкою з застосуванням традиційних швів та орнаментів. В другій половині XIX ст. з’являється свитка з одрізним станом, оформлена плисом або фабрич­ним сукном. Поширюється «бунда» з темного сукна, з кобкою.

Народний одяг північного Прикарпаття

у своїх основних формах дуже близький до одягу західного Полісся.

Жіноча сорочка — з уставками, пошита з двох пілок з пазушкою посередині. Сорочки прикрашені вишивками на уставках, на кінцях рукавів та на комірі. Пазушка вишивається рідше.

До сорочки вдягається спідниця, дрібно зібрана в поясі та укладена в складки.

В XIX ст. спідниця — полотняна, часто з вибійчаним узором (північні райони Львів­ської області). Шили спідниці також і з доморобної тканини (льон з вовною) в дрібні кольо­рові смуги.

Зверху спідниці одягається запаска, пошита з суцільного шматка або з двох, з’єднаних посередині. Запаска зібрана в поясі, в деяких районах рясована. Поряд з шерстяними літниками бували також вовняні запаски домашнього ткання, що, як і літники, тепер зуст­річаються рідко.

Поверх спідниці та запаски вив’язаний пояс, шерстяний або бавовняний, з кольоро­вими смугами.

Особливістю жіночого одягу деяких районів є білі полотняні хустки, подібні до старо­винних поліських, прикрашені вишивкою, рідше тканим узором. Ці хустки складаються по діагоналі в трикутник.

Вишивки на хустках колоритом та способом виконання відповідають вишивкам на уставках сорочки.

З XIX ст. зберігся найбільш давній тип одягу, пошитого з полотна. Довгі полотнянки, короткі каптани з рукавами або безрукаві лейбики чи камізолі були особливо поширені ще в перших десятиріччях XX ст. в північно-західній Львівщині. Полотнянки мають крій дуже подібний до крою плечового одягу, виготовленого з сукна. Вони бувають без прикрас або прикрашені кольоровим шнуром, аплікацією, вишивкою.

У кінці XIX ст. в жіночому одягу, особливо дівочому, поширюються безрукаві гер- сети до стану, здебільшого з фабричних гладких і узорних матеріалів — шерсті, шовку, сит­цю. Носять також кабати з рукавами, прямоспинної форми або прикроєні до стану та розширені вставними клинцями.

Верхнім одягом служать свити з сукна домашнього виготовлення, їх підперезують тка­ним поясом. Свити бувають білі та коричнево-сірі, натурального кольору вовни. По краях вони обшиваються кольоровим шнуром та прикрашаються аплікацією.

У XVIII — XIX ст. ст. верхній одяг чоловіків різнився від жіночого простішим оздоб­ленням.

Під кінець XIX ст. верхній чоловічий одяг стає різноманітнішим. Короткі куртки, спенсери, каптани з рукавами прикрашаються шнурами, аплікацією. Довгі сукняні опанчі і сукмани мають великі виложисті коміри різних форм, гладкі або з аплікацією з кольоро­вого сукна. На спину звисають відкидні бородиці (капюшони), які згодом стають декора­тивним придатком.

У вбранні Тернопільської і Львівської областей можна спостерігати велику різ­номанітність. Вбрання окремих районів різниться колоритом, багатством і добором прикрас.

Місцями полотно вже в кінці XIX ст. заміняється шерстяними та бавовняними ткани­нами. Вони сприяють появі нових форм одягу, передусім — верхнього. Вишивки здебіль­шого рослинних мотивів, вишиті хрещиком і гаптовані.

Простота форм, легкість у рішенні вишивок, радісний, світлий колорит виділяє вбран­ня Яворівщини серед інших місць у Львівській області. Раніше на Яворівщині (приблизно до 1920 р.) дрібні мотиви вишивали сировою воскованою лляною ниткою по білому полотну. Новіші кольорові вишивки завжди виконані дрібним хрещиковим швом. Білий одяг оживляє смугастий «шорц» — спідниця, пошита з доморобної тканини.

Під білою полотняною хусткою над чолом одягають «бавницю» — начільник, з тканим або вишиваним орнаментом і вишивкою.

У сусідньому Городоцькому районі одяг формою хоч і подібний до яворівського, але відрізняється від нього характером вишивки. Суцільні горсети одноколіріні або розцвічені різними барвами; узори вишивок, яскраві запаски з різних матеріалів надають вбранню більшої барвистості. Вишивки виконані особливим «городоцьким» швом, якого немає в інших місцях.

Українське народне вбрання XIX — поч. XX ст.У східних районах Львівщини (Золочівському) та на Тернопільщині фабричні матеріали широко застосовувались вже під кінець XIX ст. і впливали на характер убрання. Напри­клад, колишні гладкі запаски з одного шматка тканини замінюються широкими, рясно призбираними в поясі. Це надає іншої лінії силуету. В цій місцевості жінки своєрідно по­в’язують голову великими шерстяними хустками.

Декоративністю, пишнотою прикрас, яскравим насиченим колоритом відзначається на­родне вбрання Буковини, Покуття та південного Закарпаття. Воно навіть у деталях має свої особливості майже в кожному селі.

Основним матеріалом є шерсть, з якої виготовляють окремі частини одягу та при­краси.

Дуже широко застосовуються вишивки, особливо в жіночому вбранні.

Для жіночого одягу характерна стрункість силуету і дещо видовжена лінія. Жіночі сорочки типу до уставок довжиною сягають майже кісточок. На Буковині, поряд з сорочка­ми із уставками, носять сорочки з суцільними рукавами, пришитими по основі, і тунікопо­дібні, з широкими рукавами.

В Закарпатті сорочки зшиті з двох частин — додільні — з розрізом на спині, зібрані біля шиї.

Розміщення вишивки на рукавах має кілька варіантів. З них виділяється широка густа вишивка «заспульниця» на дівочих сорочках.

На Буковині та Покутті поясним одягом є опинка або горбатка — шерстяна тканина, якою обгортають стегна. На Покутті до повного святкового одягу носять ще шерстяну за­паску. В одягу Покуття на лівому березі Дністра переважає червоний колір, на правому — темний.

Ще на початку XX ст. жінки пов’язували голову білими перемітками — довгими вузь­кими пілками (270X60 см), які мали на краях («заборах») вишивані або ткані узори. Цей давній убор голови скрізь замінили шерстяними квітчастими хустками.

Майстерно і витончено зроблені весільні вінки — з кольорових стрічок, герданів, кві­тів, пір’я, блискучих скляних кораликів, сухозлітки та ін.. Оригінальним убором голови дівчат на Буковині були коди (султани) з тирси. Дуже поширеною прикрасою завжди було намисто, для жінок — червоне, коралове; для дівчат — з різноко­лірних блискучих скляних намистин і узорчатих герданів. Дівоче намисто рясно вкриває по­груддя, туго овиваючи деколи і шию. В останні роки поширились плетені сітки з кольорових скляних намистин.

Поширеним жіночим плечовим одягом є кожушані безрукаві кептарі. Понад Дніст­ром — короткі кептарі до стану. На Буковині вони значно довші, майже до колін. Виділяє­ться кептарик — «бунда» з Закарпаття, дуже короткий, густо загаптований кольоровими волічками, дрібними квітами. Жіночий сукняний плечовий одяг формою дуже подібний до чоловічого і різниться від нього розмірами та більш пишними прикрасами.

Взуттям зимою і влітку служать шкіряні чоботи. Давніші — жовтої шкіри, в XX ст.— з чорної.

Одяг чоловіків, як і жіночий, виготовлявся з доморобних матеріалів. Особливо відзна­чається колоритністю і багатим оздобленням одяг молоді.

На правому березі Дністра і на Буковині переважає тунікоподібний крій чоловічої сорочки з вільно опущеними рукавами. Сорочка випускається поверх штанів і доходить майже до колін. Підперезують її широким шерстяним поясом. Полотняні штани — вузькі і довгі.

Привертають увагу парубоцькі капелюхи, оздоблені, як і в інших місцях, кольоровими стрічками, герданами, перами та косицями, квітками.

Своєрідний варіант чоловічого одягу існує в південних районах Закарпаття. Коротка сорочка виготовлена з укладеного впоперек шматка полотна. Вона прикрашена вишивкою, виконаною білими нитками настилуванням і прозорим шиттям. Широкі штани густо зібрані в поясі. У формах одягу є деякі риси, спільні і для румунського та угорського народного вбрання.

Верхній одяг чоловіків, як і жіночий, має прямоспинний крій в безрукавому кептарі та в сукняному сердаку. Свита (з «вусами» та «рясами») оздоблена вишивкою, аплікацією та іншими способами.

Вбрання гірських Карпат можна поділити на три групи: східну, центральну і західну (гуцульську, бойківську та лемківську). Одяг кожної групи має характерні ознаки.

Гуцульський одяг (східні Карпати) дуже близький до одягу Буковини і Покуття. Він довше затримувався в побуті, ніж одяг в інших районах. Кожний предмет одягу прикра­шений, а техніка оздоб дуже різноманітна. Тут ми зустрічаємо вишивку, плетива, аплікації (з кольорового сукна і сап’яну), вироби з металу і т. ін.

Дуже багато металевих прикрас для голови, нашийних, нагрудних, поясних, наруч­них та окремих речей, що доповнюють вбрання: келефи, топірці, табівки, люльки, порохів­ниці та інші.

Дуже багате весільне вбрання гуцулів. Біла «гугля» — безрукава вовняна накидка на плечах у «князя» — молодого і «княгині» — молодої, підсилює яскравість багряної за­паски і сукняних крашениць. Голови молодої та дружок прибрані уплітками з червоних волічкових косиць, рясно заквітчаних, з металевими начільниками.

В гуцульському одязі основний — червоний колір різних відтінків: від темно-багря­ного до ясно-гарячого тонів. Червоний колір різних відтінків поєднується з золотисто-жов­тим та зеленим.

Типовий зразок жіночого вбрання складається з додільної сорочки з уставками і з вузенькою обшивкою при шиї, двох тканих шерстяних запасок (задня і передня), підпереза­них тканим шерстяним поясом. На ногах — вовняні плетені «капчури» (панчохи) та шкі­ряні морщені постоли. Літом і зимою гуцули носять кожушані безрукаві кептарі, рясно оз­доблені аплікацією з шкіри, вишивкою і металічними прикрасами. Поверх кептаря вдя­гається червоний чи темний сукняний сердак з рукавами, прикрашений кольоровими вишив­ками та волічковими китицями.

У XIX ст. і раніше жінки пов’язували голову перемітками із затканими (рідше ви­шиваними) «заборами». З кінця XIX і в XX ст. перемітки майже скрізь замі­нені завоями з шерстяних узорних хусток.

Як прикрасу носили намисто з кольорового скла і металу. Святкове намисто укла­дається разками різної довжини, з’єднаними металевими орнаментованими пряжками — чепрагами.

Чоловіки носять сорочку тунікоподібного крою, випускаючи її поверх штанів. Вишивки на сорочці розташовані на з’єднанні рукава з станком і прикрашають комір, чохли, пазушку, а також йдуть низом сорочки.

Вузькі сукняні штани — «крашениці» (з червоного сукна) при швах еишиті кольоро­вою волічкою. Вони забираються в сукняні онучі, червоні або темно-коричневі, під колір усього вбрання, та морщені постоли.

Шкіряний черес (ремінь), який одягається поверх сорочки, прикрашений «толоченим» орнаментом, плетінкою з кольорових шкіряних стрічок, металевими орнаментованими деталями та пряжками. Майже музейною рідкістю є широкий орнаментований «черес» з подвійної шкіри, який ще де-не-де вдягають до весільного вбрання.

На голові гуцули носять повстяний чорний капелюх, прибраний кольоровими ворсо­вими стрічками «черв’ячками». Дуже рідко у старих людей високогір’я можна ще зустріти капелюхи, оздоблені орнаментованою металевою бляхою. Зимою носять чорну баранкову «рогату» шапку.

Чоловічі кептарі та сердаки за кроєм і орнаментацією дуже подібні до жіночих. Допов­ненням до чоловічого традиційного одягу є шкіряні «табівки» — торбини, перевішені на ре­менях, прикрашені металевими оздобами. В XIX ст. носили ще й орнаментовані порохівниці з металу або кості («кубки» та «ріжки»).

Бойківський одяг розповсюджений в центральній частині Карпат, високогір’ї і підгір­ських районах Львівської, Закарпатської та західних районів Станіславської областей. Він має багато місцевих особливостей.

Скрізь поширена «гунька» з битого сукна, з двома клинами по обидва боки. В різних місцевостях вона змінює колір і прикраси. Темно-коричнева гунька у високогірських райо­нах над верхнім Стриєм і Дністром, прикрашена сукняними аплікаціями або обшита кольо­ровим шнуром, замінюється в підгірських районах гунькою з білого сукна, при­крашеною вишивкою.

В усіх районах окремі частини одягу — сорочка, спідниця, запаска формуються з су­цільних шматків густим збиранням, яке використовується також з декоративною метою. Так, у гірських районах поверх зборок вишивають кольорові орнаменти. Цікаві вишив­ки, розташовані півколом на грудях на зразок намиста, і узорчасті стрічкові нашивки поверх зборок при зап’ясті та в поясі на спідницях. На підгір’ї збирання переходить в густе рясування і подає цікавий спосіб пластичного використання однотонної площі.

Під кінець минулого сторіччя як прикраса до жіночого вбрання поширюється узориста силянка з дрібних кольорових намистин.

Типовий зразок бойківського вбрання являє одяг високогір’я в Львівській та Закарпат­ській областях. Він майже весь виконаний з доморобних матеріалів. В цих районах є і ха­рактерний тип сорочки з розрізом на спині або збоку при плечовому шві.

Жінки вдягають полотняні спідниці і запаски та оперізують їх тканими крайками. Спідниці прикрашають вишивкою, яка орнаментом, колоритом і способом виконання відпові­дає вишивкам на сорочці.

В західних районах Львівської області носять короткий безрукавий сукняний кеп­тар— «лейбик» і гуньку. Жіночі спідниці — з вибійчаної тканини з крупним квітковим ор­наментом.

З нашийних і нагрудних прикрас характерна узорчаста силянка, сплетена з кольо­рових намистин. Полотняні перемітки тут також замінені хустками, туго пов’язаними нав­круг голови поверх полотняної вишиваної «півки» або очіпка.

На бойківському підгір’ї вже під кінець минулого сторіччя в одягах застосовувались фабричні шерстяні матеріали. Це призвело до зміни деяких старих форм одягу і появи нових.

Подібним до бойківського є лемківський одяг. Характерні його зразки зустрічаються в північно-західних районах Закарпаття. В лемківському одягу схожі на бойківські сорочки з брижами (зборками), сукняна камізоля, дрібнопризбирана коло пояса спідниця, узор­часта кругла силянка, білі обруси та інші деталі. В способах прикрашування та ж стрима­ність і простота.

Разом з тим в лемківському одягу є значні відмінності.

В ньому було дуже багато легкості та нарядної привабливості. Сприяє цьому добір гладких або дрібноузористих тканин, скромне вишивання прозорих або повних узорів філі­гранної тонкості.

Вишукані вишивки прикрашають жіночі та чоловічі сорочки і безрукаві сукняні камі- золі, рідше інші частини одягу (запаски, спідниці, хустини).

В жіночому одягу звертають увагу білі полотняні обруси, накинуті на плечі та спину. Деякі обруси, як і перемітки, мають тонкі смугасті вишивки по краях.

Прикрасою жіночого одягу є узориста силянка, художньо вив’язана з кольорових на­мистин.

Типовим зразком чоловічого верхнього одягу є «чуга», «чуганя» — широ­кий плащ з шерстяної доморобної тканини. Пошита з суцільних шматків тканини, «чуганя» широко і вільно спадає до колін.

В Закарпатті наближену до чугані форму має «гуня» — верхній одяг з шерстяної тканини. Як і чуганя, гуня теж сягає колін, еільно огортаючи всю постать. Гуня зроблена звичайно з білої шерсті, з довгим ворсом, випущеним назовні.

Будівництво комунізму і зв’язане з ним дальше піднесення і розквіт матеріального і культурного рівня трудящих викликає не тільки потребу вивчення художньої спадщини трудового народу, в тому числі й українського, а також ставить завдання використання кращих народних мистецьких традицій в соціалістичному побуті.

Із зростанням культурних запитів трудящих як у місті, так і на селі підвищується ін­терес до національної художньої спадщини. Твори народного мистецтва органічно входять у побут. Це можна сказати і про народне вбрання.

Докладний розгляд та вивчення принципів побудови й оформлення народного одягу, що побутував у XIX — на початку XX ст. ст., а в деяких районах зберігся і досі, може дати художникові-модельєру широкі можливості використання народних традицій, допоможе знайти багато нових рішень при створенні сучасного одягу.

Процес широкого застосування фабричних матеріалів в народному одязі почався ще в другій половині XIX ст. Тодішні міські моди використовувались у сільському вжитку. Водночас створювались нові національні форми.

В сучасному жіночому одягу можна використовувати не лише українську вишивку, а й крій народного одягу.

У післявоєнні роки ми спостерігаємо використання цих традицій як в індивідуаль­ному, так і промисловому пошитті та оформленні одягу, з врахуванням характеру нових матеріалів, сучасних умов життя.

Жіночий одяг має три типові силуети, які в тих чи інших варіантах використовують і сучасні модельєри. Перший тип, коли одяг від пояса до колін щільно облягає постать, а плечова частина має пишні, вільні форми. Другий тип, коли одяг щільно прилягає і обрисовує фігуру вище стану і рясними зборами, складами або клинами розширюється нижче стану донизу. Нарешті, третій тип — простоспинний, коли одяг від плечей спадає додолу, зовсім не прилягаючи до стану.

мистецтво вбранняВ українському народному одягу ми зустрічаємо всі ці рішення. Наприклад: пишна сорочка та щільне огортання стегон запаскою — горбаткою або дергою. І навпаки — при­лягаюча керсетка або коротка юпка з рукавами і рясна спідниця. Так само і у верхньому плечовому одязі, коли довга свитка схоплена в стані, поширюється далі клинами, вусами або рясами. Третій тип має два варіанти — завужений: подільська манта-гунька, гуцуль­ський сердак, закарпатська гуня-петек, клембівський кожух і поширений донизу дзвонуватий київський тулуб’ястий кожух, кобеняк-сіряк.

В покрої коміра українського верхнього одягу так само зустрічаємо багато рішень: стоячий, відкладний, шальовий і т. д.

Все це дає повну можливість, не пориваючи з модою, використовувати невичерпні скарби традицій народного вбрання в сучасному одязі.

В цьому альбомі ми вважали за потрібне подати приклади такого використання, ви­конані головним чином Київським і Львівським будинками моделей та Центральною ек­спериментальною лабораторією Управління художніми промислами УРСР. Це, так би мо­вити, перші спроби, особливо коли справа стосується крою. Вони не позбавлені недоліків, іноді відчувається певний еклектизм, ув’язання традиційного орнаменту з застосованим в одязі матеріалом.

Однак і в цих спробах можна простежити основні напрямки використання народних традицій в моделюванні нових зразків сучасного жіночого одягу.

Перший напрямок полягає в широкому використанні народного орнаментального де­кору: узорного ткацтва, вишивки та аплікації на предметах одягу.

Більш цікава переробка традиційних форм народного одягу, наприклад, свитки або сіряка для пальта, сердака або гуньки для жакета, горбатки для спідниці, сорочки для блузки і т. ін. За таким рішенням в крої та орнаментації легше досягти органічної єдності. Кольорова гама теж, в основному, може бути збережена. Верхній одяг може бути і без ор­наментації, в такому випадку художній ефект досягається за допомогою гармонічного спів­відношення форм і добору кольорів предметів одягу.

Найбільші можливості дає творче використання народних форм одягу, застосування основних художніх принципів його рішення. В цьому випадку є можливість створювати нові зразки оригінальної конструкції, але тісно пов’язані з народними традиціями.

Багатство раціональних художніх рішень народного крою і оформлення широко ви­користовується в сучасному вбранні, особливо у жіночому.

У чоловічому одягу народні традиції використовуються в оформленні сорочок. У ма­совому їх пошитті треба звернути увагу на розцвітку, ширше використовувати різноманіт­ність крою і декоративних швів, що побутує в народному асортименті чоловічих сорочок . Природно, що для літніх сорочок треба застосовувати і нові, тонші матеріали, а також прозорі шви (вирізування, мережки, викол) з їх ніжним тональним ефектом.

Використання народних художніх традицій в наш час сприяє зближенню і взаємозба­гаченню культур народів СРСР. Радянське декоративне і народне мистецтво розвивається на основі творчої переробки всієї багатоманітності народних прогресивних традицій мисте­цтва братніх соціалістичних республік.

С. Колос, І. Гургула. 1961 р.

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...