Питання про стиль дуже тісно пов’язане з історією архітектури. Особливості того чи іншого стилю відбиваються в її спорудах, як у кам’яному літопису світової історії.

 

 Протягом багатьох тисячоліть архітектура завдяки своєму суспільному значенню, великим розмірам її творів та довгочасності фізичного існування займає центральне місце в художньому доробку людства. Вивчаючи величезні дольмени, піраміди, стародавні храми, церкви, палаци та житла різних епох, сучасні археологи й історики змогли відтворити не тільки художні смаки й ідеали різних народів, їхнього світосприймання, але й особливості суспільного життя й побуту, стиль життя стародавніх народів.

 

Після знайомства з архітектурними творами минулого виникає подвійне враження: з одного боку перед нами постає гігантська виробнича діяльність давніх предків, яка викликає подив і при відсутності сучасних технічних засобів здається загадковою. З другого боку, захоплюють естетична довершеність, гармонія форм, фарб та просторів. Ця друга, естетична сторона стародавніх архітектурних творів найбільш хвилює нащадків і ще раз переконує, що архітектурна споруда — це є визначний твір мистецтва. Оглядаючи сучасне місто, будинок, квартиру, кожен може легко встановити, що більшість архітектурних споруд, серед яких ми живемо і працюємо, важко порівняти з творами мистецтва, скажімо із скульптурою, картиною чи кінофільмом.

 

Чому ж ми без вагань називаємо Софійський собор або Грановиту палату творами мистецтва? Чи не значить це, що архітектура колись була, а зараз перестала бути мистецтвом? Ні, не значить. Справа в тому, що ми сприймаємо по-різному стародавні й сучасні споруди. Стародавні споруди здебільшого втратили для нас свою утилітарність, споживну цінність, головне їхнє значення для нас — пізнавальне та естетичне, тобто близьке до того, якого ми надаємо творам образотворчого мистецтва. По-друге, історія донесла до нас переважно лише найбільш унікальні і монументальні твори архітектури — храми, церкви, царські палаци, які свого часу були не масовими, а унікальними спорудами і вся концентрація художніх сил і засобів була спрямована в них на створення художніх пам’яток епохи. До нас майже не дійшли побутові споруди, житлові будинки минулого. Археологічні дослідження напівземлянок київських ремісників XI — XII ст. показують величезну різницю між їхнім утилітарним примітивізмом і розкішним вбранням Софії Київської. Так було завжди в класовому суспільстві. І по-третє, унікальні твори архітектури минулого вирішувались не лише засобами архітектури, але й скульптури та монументальних мистецтв (фрески, мозаїка). Вони настільки синтетично увійшли в архітектурні твори, що подекуди, наприклад в країнах Сходу, архітектура в них втрачає своє першорядне значення, перетворюючись на рамку для монументального мистецтва.

 

Але якщо подивитись на архітектуру з точки зору її генезису, то можна помітити, що її природа, її специфічне і особливе полягають у тому, що вона є галуззю виробничої діяльності для задоволення матеріальних і перш за все утилітарних потреб суспільства. Створюючи матеріальне середовище для різних соціальних процесів, праці, побуту, оборони, релігії, архітектор формує його у відповідності з функціональними особливостями цих процесів, розвитком виробничих сил, з наявними місцевими матеріалами та традиціями.

 

Саме виходячи з цих генетичних особливостей архітектури як елемента матеріальної культури і виступаючи проти ідеалістичного напрямку в естетиці, М. Г. Чернишевський писав: «Архітектура просто є однією з практичних діяльностей людини... і відрізняється в цьому відношенні від меблярства не істотним характером, а тільки розміром своїх творів».

 

Це порівняння архітектури і меблярства не слід вульгаризувати, воно відноситься перш за все до їхньої генетичної суті і показує, що всі предмети матеріально-художньої культури, тобто споруди, меблі, побутові речі, одяг, споріднені своїм утилітарним призначенням, як би вони не відрізнялись своїми абсолютними розмірами, фізичними формами та суспільною корисністю. Тому головним визначенням їх є доцільність, зручність відповідно до призначення.

 

Але велике значення мають і естетичні якості архітектури. Створюючи архітектурні споруди, суспільство відбиває в них естетичні смаки і ідеали, які відповідають принципу виробництва «і за законами краси» (К. Маркс). При цьому чим вагоміше суспільне значення, більші масштаби архітектурної споруди, тим більшим буде її естетичний потенціал. В окремих спорудах (тріумфальна арка, обеліск, піраміда) ідейно-образний зміст стає головною функцією споруди, її суттю. Інша справа — масове житло, яке перш за все відповідає утилітарним вимогам.

 

Про тісний зв’язок архітектури з виробничою діяльністю, зокрема з процесами будівництва, свідчить походження самого терміну.

 

Слово «архітектура» греко-італійського походження (латинське аrhitectura). Грецькою мовою приставка «архі» — означає початок, главенство, пояснюючи високе положення або вищий ступінь того слова, до якого вона додається. Таким чином, в дослівному тлумаченні у грецькій мові слово архітектор означало «головний будівельник».

 

Звідси ми можемо зробити висновок, що архітектурна діяльність пов’язана з будівництвом, а архітектор — це будівельник, який керує будівництвом, тобто головний будівельник, і є кінець кінцем автором споруди, яку він, за влучним висловом К. Маркса, «...створює в своїй голові ще до того, як почати будування».

 

Під архітектурою звичайно розуміють будинки, споруди, що створюють штучне матеріальне середовище для життя і праці людини, людського суспільства. На відміну від «будівництва», яке означає лише процес створення будинків, архітектура як термін відтворює в собі більш широке уявлення, пов’язане з творчістю за законами краси, відповідаючи тій великій ролі, яку вона грала вже в античному суспільстві.

 

Архітектура є одним з найстаріших надбань людства. Уже на перших ступенях розвитку суспільства людина стає перед необхідністю захистити себе від стихії, дощу та снігу, від нападу диких звірів. З розвитком первісного суспільства виникає необхідність будувати, крім жител, споруди іншого призначення — укріплені фортеці, виробничі приміщення, культові споруди. Та вже і в цей період архітектура виступає як елемент матеріально-художньої культури, відбиваючи не лише утилітарні, але й духовні потреби людини.

 

Сучасне уявлення про архітектурну споруду добре сформулював французький архітектор Ле Корбюзьє: «Будинок, — писав він, — має два призначення. Це насамперед машина для житла, так би мовити машина, яка повинна подавати нам ефективну допомогу для швидкості і точності праці, машина розумна і передбачлива, для задоволення потреб тіла: комфорту. Але в той же час це і місце роздумів, і, кінець кінцем, місце, де існує краса, яка дає розумові спокій, що йому необхідний... Усе, що стосується практичного призначення будинку, приносить інженер; те, що стосується роздумів, духу, краси, порядку, який панує і служить підтримкою цій красі, — все це архітектура».

 

Таким чином, суттю архітектури є неодмінне поєднання матеріального і духовного, доцільного й естетично довершеного, корисного і красивого.

 

Одним із специфічних проявів корисності в архітектурній споруді, без якого неможливе її існування, є міцність. Саме тому ще в 2-й половині І ст. до н. е. відомий римський архітектор і інженер Вітрувій у своєму трактаті висунув вимогу єдності «прочности, пользы и красоты» як основного закону архітектури, в якій велику роль відіграють матеріал, конструкція, стан будівельної техніки.

 

Відповідно до вимог міцності і корисності людина тисячоліттями вдосконалювала будівельну техніку, використовуючи якості природних і створюючи нові штучні матеріали: сталь, цемент, залізобетон. Саме тому сучасні будівельники дістали змогу створювати будинки висотою в кілька сот метрів, криті стадіони і театри, з надзвичайною швидкістю будувати цілі міста і величезні заводи.

 

Завдяки своїй монументальності, довготривкості матеріалів, величезним масштабам споруд архітектура як елемент матеріально-художньої культури відіграє визначну роль, в розвитку художніх стилів.

 

Величезні єгипетські піраміди, давньогрецькі споруди, римські форуми, буддійські храми, готичні собори являють собою незабутні пам’ятки людської праці, творчої наснаги, культури народів. Пам’ятки архітектури є гордістю нащадків, які зберігають матеріальні і культурні скарби цілих епох і народів, є тим «кам’яним літописом світу, який говорить навіть тоді, коли інші джерела мовчать» (М. В. Гоголь).

 

Незабутнє враження залишають Грановита палата в Москві, старовинні дерев’яні церкви мальовничих Карпат, стрункі силуети Андріївської церкви та дзвіниці на Дальніх печерах в Києві. Захоплюють їхні закінчені геометричні форми, вдале використання кольору і особливо синтез архітектури з монументально-декоративним мистецтвом.

 

Історія архітектури показує, що протягом тривалих історичних періодів образотворче мистецтво, зокрема скульптура і живопис, були тісно пов’язані з архітектурою.

 

Монументальні розписи стель і стін помпейських будинків і палаців Ватікану, соборів і церков, численні скульптури храмових комплексів стародавньої Індії та Китаю, деякі споруди сучасної Мексіки дають безліч зразків органічного поєднання образотворчого мистецтва й архітектури. Все це підвищує естетичний, емоційний вплив архітектури на людину, дозволяє назвати її матір’ю образотворчого мистецтва.

 

Так само як під час праці народжувались танці і пісні, так і під час будування величезних споруд удосконалювалось володіння матеріалом, пластикою форм. Техніка різьблення по каменю і дереву, викладання мозаїк і писання фресок була також тісно пов’язана з процесом будівництва споруд.

 

Те, що архітектура не є образотворчим мистецтвом, а лише займає почесне місце серед інших компонентів матеріально-художньої культури людства, не тільки не принижує, а, навпаки, підносить її суспільне значення. Використання наукових методів в сучасній архітектурі допоможе розумно організувати життя суспільства, створити комфорт на виробництві і в побуті, поставити всіх членів суспільства в однакові соціальні умови, найбільш сприятливі для людини. Саме з цих матеріальних завдань і будуть випливати нові форми, нові ознаки стилю в архітектурі. Водночас архітектура має створити естетично довершене середовище для життя та праці людини.

 

Архітектура — багатостороннє явище, вона складається з великої кількості окремих галузей і розвивається у співдружності з наукою, технікою та мистецтвом.

 

Сучасна архітектура починається з економічної географії країни, іде поруч з вивченням природних ресурсів, бере участь у розміщенні промислових підприємств. Цей розділ архітектурної діяльності зветься містобудуванням.

 

Стародавні архітектори вміли вибирати місце для нових міст та поселень. Це були здебільшого великі пагорби на берегах річок. Так розміщувалися майже усі стародавні міста — Київ, Чернігів, Путивль. Засновники середньовічних міст виходили перш за все з оборонних вимог, а також з можливості використання водних ресурсів.

 

 Одночасно не можна не помітити, що містобудівники минулого не забували і про красу міста, його околиць, краєвидів, що розгортаються навколо, доповнюючи красу природного оточення архітектурними спорудами. В силуетах феодальних міст велику роль відігравали вертикалі церков та дзвіниць. Культові споруди, ратуша з великою вежею, будинки ремісничих цехів створювали обличчя середньовічного міста.

 

Естетичні проблеми сучасного містобудування охоплюють численне коло питань, вирішення яких кінець кінцем визначає художній стиль того чи іншого міста, часто-густо неповторний, притаманний тільки йому. Цей художній стиль міста, його цільність і колорит значною мірою залежить від естетичних смаків архітекторів.

 

Неповторні ансамблі утворилися, наприклад, в Ленінграді, Москві, Парижі та інших містах світу. І досі тисячі людей милуються ансамблями Васильєвського острова та площі Декабристів з Мідним вершником у Ленінграді, Софійським собором та площею Богдана Хмельницького у Києві, Єлісейськими полями у Парижі. Невідкладні завдання по створенню нових містобудівних ансамблів стоять перед сучасниками.

 

Велику роль в сучасному містобудуванні мають відіграти художні ради, створені в містах та районах. Такі ради діють на громадських засадах в Харкові, Дніпропетровську та інших містах нашої країни. До їх компетенції належить впорядкування вулиць та подвір’їв, освітлення, різного роду реклама, розташування пересувних торговельних точок, оформлення вітрин тощо. Головна мета діяльності художніх рад — створення єдиного художнього стилю міста.

 

Другою сферою діяльності архітектури є проектування та будівництво різного роду споруд, в яких людина живе, працює, вчиться, відпочиває, проводить своє культурне дозвілля, займається спортом. Отже, необхідно створити певне штучне матеріальне середовище та споруди, які б відповідали одночасно функціональному призначенню, були зручними для використання, добре захищали людину від змін клімату і одночасно давали їй естетичну насолоду гармонією своїх форм та барв.

 

Виходячи з різного призначення споруд, архітектори поділили архітектурну діяльність за типологічним принципом — на житлові, промислові, культурно-побутові, учбові, лікувальні та інші споруди. Згідно з цим розподілом, є архітектори-містобудівники, архітектори громадських споруд, промислового будівництва. Окремою галуззю архітектури є благоустрій та зелені насадження. Архітектори останнього напрямку створюють штучну природу, сади та парки, бульвари, розробляють так звані малі архітектурні форми: ліхтарі вуличного освітлення, різні стенди та дошки, водограї та інше.

 

В усій цій безлічі споруд та предметів архітектор прагне досягти не тільки максимуму зручності, але й єдності художнього вирішення і смаку, що відповідає сучасним вимогам культури, утворює стиль матеріально-художньої культури. Кожна споруда, як і жива істота, має свій зовнішній вигляд, своє обличчя, свій, як кажуть архітектори, екстер’єр, з якого можна багато про що довідатись.

 

Просторова побудова будинку, його фасад, розмір та розміщення вікон, а також його інтер’єр, тобто внутрішній вигляд приміщень, дозволяють впізнати не тільки час будування, але й його мету, призначення.

 

Характерний зовнішній вигляд мають кріпосні башти та мури оборонних споруд. Ще здалеку по стрункому силуету можна пізнати спрямовану в небо, «до бога», церковну споруду. Сповнені святкової парадності староримські храми з колонадами, які оперізують увесь будинок по периметру відповідно до характеру культових актів, які проводились зовні будинку. Широкі смути вікон, великі коридори-рекреації характеризують шкільну споруду, а глухі стіни вказують на будівлю кінотеатру.

 

Специфічний вигляд мають стадіони. Сучасні магазини відкривають через скляні стіни-вітрини внутрішній простір — великі зали з колонами. Все це вказує на тісний зв’язок архітектурних форм з призначенням будинку, з його функцією, дозволяє диференціювати архітектуру за функціональними типами, які мають споріднені форми: наприклад, житло, громадські, культові споруди.

 

Ще в первісному, рабовласницькому та феодальному суспільстві можна помітити етнографічну спільність рис в архітектурних спорудах, в їхньому функціональному вирішенні та художньому оздобленні.

 

Неабияку роль у формуванні національних рис відіграють особливості психічного складу людей, їхні естетичні смаки та ідеали. Визначне місце при цьому посідають стародавні традиції народу, в них насамперед позначились впливи природного оточення, кліматичні особливості, місцеві природні матеріали. Етнографічні, а пізніше національні риси входять складовою частиною у формування стилю матеріально-художньої культури. Проте національні особливості в процесі історичного розвитку суспільства порушувались здебільшого тоді, коли в межах однієї держави об’єднувалось кілька народів. Колонізатори та поневолювачі всіх часів і народів намагались нав’язувати свою культуру і свої естетичні смаки поневоленим народам. Так, у IV— II ст. до н. е. еллінська культура поширилась на народи північної Африки та Близького Сходу, хоч у свою чергу зазнала впливу стильових форм Сходу, що привело кінець кінцем до розпаду стилю.

 

Незважаючи на величезний вплив розвитку сучасної будівельної індустрії, яка дещо нівелює національні риси архітектури, не можна не помітити їхнього існування і в сучасній архітектурі. Це стосується перш за все тих народів, культура яких з історичних причин довгий час була відокремленою від інших. Так, наприклад, свої неповторні риси має японська архітектура, архітектура Швеції, Мексіки. Особливо помітно національні риси позначились на архітектурі України XVII — XVIII століть під час визвольної боротьби українського народу. Саме тоді розвинувся стиль так званого «українського барокко», який мав і певні інтернаціональні риси.

 

У сучасному розвитку архітектури народів СРСР та країн демократичного табору національні риси все більше поступаються місцем інтернаціональним. У сучасному суспільстві переважає тенденція до спорідненості і злиття окремих національних культур. Цей процес особливо підсилюється в умовах соціалістичного суспільства.

 

У сучасній радянській архітектурі, яка спирається на типове проектування й індустріальні методи будівництва, все більшого розвитку дістають інтернаціональні риси.

 

 Однак це зовсім не означає, що будинки в усіх республіках необхідно будувати однаковими, навпаки, будівлі в Литві, на Україні та у Вірменії можуть мати різні форми, які відповідатимуть місцевим кліматичним умовам, будівельним матеріалам, художнім традиціям.

 

Специфічною рисою архітектури, яка відіграє велику роль у її формоутворенні, є вплив будівельних матеріалів і конструкцій, а також рівня розвитку будівельної техніки. Протягом багатьох століть архітектурні споруди виконувалися з місцевих будівельних матеріалів — дерева, глини, каменю. Саме характер матеріалу значною мірою зумовив риси старокитайської, асіро-вавілонської, римської, а також дерев’яної української архітектури. Дерево як матеріал значною мірою вплинуло на риси народної архітектури півночі Росії. Освоєння матеріалу, віртуозне володіння технікою його обробки призвели до створення певних конструктивних систем, які стали основою стилів Стародавньої Греції, Риму, а також готичного стилю.

 

У XIX — XX ст. роль матеріалу та конструкції в архітектурі переходить у нову, вищу фазу. Машинний спосіб виробництва конструкцій та елементів будинків, їхня типізація і стандартизація зумовлюють переосмислення всього творчого процесу в архітектурі. Це збігається із зміною соціальних вимог до архітектури: не унікальні палаци і церкви, а масові житлові будинки, школи, дитячі заклади стають головною темою архітектурної творчості. Кількість цих споруд, темпи їхнього будівництва докорінно змінюють ставлення архітектури до будівельної техніки.

 

Тільки індустріальне домобудівництво може задовольнити потреби суспільства. Водночас необхідність конструювати будинки, випускати їх із конвейєра на зразок машин ставить перед архітектурою нові складні завдання в галузі естетики. Виникає суперечність між потребою швидко задовольнити вимоги всіх членів суспільства, що може бути виконано засобами стандартизації, типізації, суворої економії матеріалів, з одного боку, і потребою певного комфорту, задоволення індивідуальних естетичних смаків кожного. Подолання цієї суперечності не може не позначитись на формуванні художніх стилів.

 

Важливого значення в наш час набуває певний синтез архітектури з іншими елементами матеріально-художньої культури. Коли людина використовує ту чи іншу споруду, вона наповнює її обладнанням, яке відповідає певному процесу, що відбувається в будинку.

 

Важко уявити архітектурну споруду, її інтер’єр, позбавленими різного роду устаткування, предметів побуту тощо.

 

В. Ясієвич